Sokal - historia i dzień dzisiejszy miasta i rejonu

Ivan162 · Gość

Не знаю, як кому, а мені подобається описувати життя звичайних сільських мешканців. По-перше, з ними легко знаходити спільну мову. По-друге, вони щирі, привітні та гостинні люди. А по-третє, українські селяни пережили стільки біди та поневірянь, що писати про їхнє життя вкрай важливо і конче потрібно. Скажу більше, це наш обов’язок.

Ева Василівна Коцкулич (з дому Лешко) народилася 20 березня1925 року в селі Нижня Стинава. Закінчила п’ять класів польської школи.

Була другою дитиною в сім’ї. Мала старшого брата Івана, 1921 р.н., брата Омеляна, 1929 р.н., брата Маркіяна, 1933 р.н., та сестру Євгенію, 1937 р.н. Маркіян та Євгенія померли в ранньому віці. Незабаром, в 1940 році, внаслідок раптового крововиливу, померла й мати нашої героїні.

А тут і війна не забарилася. Якось до хати прийшли невідомі чоловіки, наказали батькові збиратися. Куди і для чого його забрали, невідомо, але більше його ніхто не бачив. У 1944 році німці забирали молодь на роботу до Німеччини. Еву також записали, але брат Іван, пожалівши свою невеличку тендітну сестричку, поїхав замість неї.

Омелян тим часом пішов у бандери. Потім настали радянські часи з енкаведистськими облавами. Дійшла черга і до Омеляна. Шукали його довго, але безрезультатно. Врешті заарештували сестру, замкнули її у сільській читальні і почали допитувати та бити.

Почувши про знущання над сестрою, хлопець здався. Відвезли його до криміналу у Сколе, де утримували три місяці. Весь цей час Ева щонеділі пішки носила братові передачі. На щастя, Омеляна відпустили, і він знову втік до лісу. Людей, причетних до бандерівського руху опору, масово вивозили на Сибір. Ева Василівна, аби уникнути заслання, змушена була переховуватись по хатах односельців.

Наша героїня на пам’ять не скаржиться, однак вона дуже докладно запам’ятала події 1 грудня 1947 року. Того дня стояла тепла, сонячна, майже весняна погода. Ева вирішила скористатися сприятливою нагодою і посіяти пшеницю. Повертаючись з поля, вона почула вистріли та вибухи.

Прийшовши додому, дівчина дізналася від сусіда, що на горі Крушина москалі знайшли криївку, де переховувалося п’ятеро повстанців. Всіх знищили. Серед загиблих був і Омелян. Поховали нижньостинавських вояків-націоналістів у загальній могилі в Скольому.

Ева залишилася сама. Але кажуть, що Господь сотворив людину не для самотності. Слідуючи цьому припису, наша героїня незабаром вийшла заміж. Народила трьох синів – Миколу, Михайла та Омеляна. Чоловік її, Василь Матвійович Коцкулич, трудився на ВРЗ, а пізніше влаштувався слюсарем у місцевому колгоспі, ближче до дружини, яка працювала в ланці. Жили у батьківській хаті, яка стояла на високому пагорбі.

В скорому часі хату довелося розібрати та продати, бо вода підмивала берег, і виникла загроза зсуву грунту. Купили собі хатину в татової сестри. В ній Ева Василівна мешкає донині. Чоловік помер десять років тому. Син Микола прожив на світі 29 років. Має баба Ева п’ятеро онуків. Найбільше тішиться Іваном, який за покликом серця став монахом. Спочатку він служив у Крехівському монастирі, потім – у Львові, далі були Канада, Польща, а тепер знову перебуває у Канаді.

Ще хочу розповісти про те, як склалася доля старшого брата Еви Василівни Івана Васильовича Лешка. Як ви знаєте, його у 1944 році забрали до Німеччини. Потрапив під французький кордон, де до закінчення війни працював на фабриці. Звідти перебрався до Англії. Мешкав у цій країні чотири роки, одружився.

Його дружина – українка, вивезена на чужину з Бродівського району. З Англії вони разом переїхали до Канади, але й там не змогли прижитися. Врешті осіли у місті Чикаго (США). Мали одного сина, який минулого року внаслідок нещасного випадку помер.

Розповідаючи про свого старшого брата, Ева Коцкулич наголошувала на тому, що він великий патріот України, дуже добре розбирається у політиці. Ще за Польщі був членом ОУН.

Довідавшись, що на місці криївки, де загинув брат Омелян, у грудні минулого року хлопці з ВО «Свобода» поставили та освятили пам’ятний хрест, попросив вислати йому фотографію хреста. Крім того, Іван Васильович ніколи не забував про свою сестру.

При першій же нагоді дав про себе знати, як міг так допомагав їй в скрутні часи: висилав одяг, хустки, сукно, шкіру. За виручені гроші жінка спромоглася навіть поставити синові хату. А хтось каже, що українці – погані люди…

P.S. З часу написання статті до її публікації пройшло декілька місяців, і, на жаль, за цей час наша героїня померла...