Sokal - historia i dzień dzisiejszy miasta i rejonu

Tartakowski · Gość

Таємниці археологічних знахідок

Територія, на якій розташований Сокаль, належала в далекому минулому до Київської Русі, а згодом — до Галицько-Волинського і Белзького удільного князівств. Писемних документів, які б засвідчували, що місто існувало в ті древні часи, не виявлено. Не згадується воно ні в Київському, ні в Галицько-Волинському літописах. Але археологічні знахідки стверджують, що поселення на території Сокаля були в перші віки нашої ери, а також і набагато раніше.

У минулому столітті під час земляних робіт біля залізничного вокзалу викопано скелет давньої людини і крем’яні знаряддя, а в Західному Бузі знайдено рідкісний костяний молоток. У південно-західній частині Сокаля виявлено двошарове поселення скіфського періоду, мідну плоску сокиру культури шнурової кераміки, давньоруські срібні сережки і полив’яні плитки. Особливо цінною була знахідка в 1973 році. Тоді на правому березі Західного Бугу (вул. Замкова Горішня) пощастило натрапити на скарб давньоруських срібних прикрас, до якого входили пластичний браслет, чотири вислових кілець і перстень. Різні побутові предмети доби Київської Русі доводилось зустрічати на території Сокаля й раніше. У 1889 році газета «Діло» повідомляла, що місце, де в давнину стояв сокальський замок, купив міщанин п. Геринович і збудував тут цегельню. Невдовзі, копаючи глину, він добрався до замкових льохів і знайшов на значній глибині металевий хрестик з руським написом і два образи, вишиті золотом і сріблом.

Звернувши увагу на велику мистецьку і пізнавальну цінність цієї знахідки, автор згаданої інформації писав: «З причини, що Геринович хоче ті образи з хрестиком продати, підношу тую справу прилюдно, а може нав’язав би хто з Вп. земляків переговори з п. Гериновичем, що до купна згаданих речей, бо була би се немала шкода, коли б вони перейшли в чужі, а може і заграничні руки».

З іншого джерела (Л тописни матеріяли до исторіи м ста Сокаля одъ єго основаня до 1890 р.), в якому подано коротеньку хронологію окремих подій, довідуємося про ще одну цікаву деталь: ці культові предмети знайдено в льосі замку між людськими кістками разом із посудиною з вином. Це свідчить, що тут було поховання якихось причетних до замку людей.

Замок був споруджений задовго до заснування Сокаля. Стояв він на правому березі Західного Бугу, вкритому густим дрімучим лісом. Донині, як згадку про нього, маємо лише назви двох паралельних вулиць — Замкова Горішня і Замкова Долішня. Але ще понад сто п’ятдесят років тому можна було помітити сліди його руїн — рештки фундаменту і склепіння льоху. Під час копання землі, на обширній площі, яку займав замок, часто, мовби німі свідки минулих віків, виринали на поверхню останки зброї давніх воїнів. Поки що не вдалося з’ясувати, коли був споруджений замок і скільки років простояв. Невідомо також, чи зберігся він до початку XVI століття в своєму первісному вигляді, чи його відбудовували…

Найбільш конкретна згадка про сокальський замок доволі пізня — 1519 рік. Ймовірно, що він згорів, бо навколо місця, де стояв, земля довго була змішана з вуглинами і жужелем. Проте виявлення тут уже згаданих староруських побутових і культових предметів у значній мірі підтверджує достовірність давніх народних переказів, що замок був споруджений за часів Київської Русі.

Відомо, що Західний Буг належав до значних транспортних артерій західньоруських земель. Тож очевидно на його берегах були і пристані, і переправа. А замок міг одночасно служити для їхньої охорони та різних оборонних цілей. Це, зрештою, підтверджує згадка про нього за 1550 рік. Саме тоді король Зигмунд Август звернув увагу на сокальський замок і проявив зацікавленість щодо його збереження в належному оборонному стані.

Є припущення, що в період визвольної війни нашого народу в 1648 році сокальський замок до оборонних цілей уже придатним не був. Адже під час вступу в місто козаків, шляхта переховувалась не в ньому, а в стінах бернардинського кляштору, що на лівобережжі Західного Бугу.

Та коли взяти до уваги свідчення козацького літописця Самійла Величка, котрий поряд з іншими містами згадує й Сокаль, то маємо підстави вважати, що замок і за часів Руїни, тобто в другій половині XVII століття, теж уже ніяких функцій виконувати не міг. Ось як С. Величко змалював вигляд тодішніх міст, у тому числі й Сокаля: «Від Корсуня і Білої Церкви, потім на Волинь і в князівство Руське, до Львова, Замостя, Бродів і далі продовжуючи, бачив я багато городів і замків безлюдних, і пусті вали.., що стали пристановищем і житлом тільки для диких звірів. Мури ж, як у Чолганську, Константинові, Бердичеві, Збаражі, Сокалі, що тільки на шляху нам у поході військовому траплялися, бачив я одні малолюдні, інші цілком пусті, розвалені… непотрібним зіллям зарослі, що гніздили в собі тільки гадюк і різних гадів… Бачив я там… багато кісток людських, сухих і нагих, що тільки небо за покрівлю собі мали».

Деякі археологічні матеріали, що були колись виявлені на території Сокаля, безслідно пропали. Нових теж нема — наукові розкопки і дослідження тут не проводились давно. І шкода. Бо, можливо, під землею дрімає, як зазначав автор краєзнавчого реферату про наше місто Микола Голубець, цілий доісторичний архів, а те, що знайдено, це тільки сліди «заблукалих у нашу околицю мандрівників».
Таємниці археологічних знахідок.

(Іван Вашків. Сокаль і Прибужжя)

Tartakowski · Gość

СКІЛЬКИ ЛІТ СОКАЛЮ?

Коли в середині XIV століття розпалося знекровлене виснажливою боротьбою з іноземними загарбниками і знесилене внутрішніми чварами Галицько-Волинське князівство, Белзьку землю, на території якої знаходився Сокаль, захоплюють литовці, потім угорські феодали, а згодом вона переходить у власність мазовецьких князів.

Приблизно 1396 року литовський князь Ягайло, котрий став польським королем, дарує Белзьку землю, до якої входили буський, любачівський, городельський та інші повіти, своїй сестрі Олександрі, котра вийшла заміж за мазовецького князя Зимовита. Згодом цей же Зимовит, який називав себе в своїх грамотах князем мазовецьким і принцом руським, підкреслюючи тим, що посідає наші землі, видає привілей, у котрому згадує Сокаль. У ньому записано, що 15 серпня 1411 року Зимовит, князь мазовецький, дає Миколі Шерерові війтівство в Буську на праві магдебурзькім. З дня видання цього привілею й починали літочислення Сокаля.

Та нині маємо документ, що вносить до віку міста значну поправку. Він датований 1377 роком і вміщений у книзі «Zbior dokumentow Malopolskich» (Wroclaw-Warszawa-Krakow, 1969, Cz. 4, 5,. 192-193). У ньому йдеться, що в IV столітті князь Владислав Опольський, який був васалом угорського короля Людовика на наших землях, заклав у м. Белзі склад солі для купців з Литви. Далі в цьому документі згадуються міста Сокаль, Грубешів, Красностав, Городло. Отож Сокаль постаршав на 34 роки і невдовзі йому виповниться 625 літ від часу найдавнішої про нього історичної згадки.

Попри це маємо підстави вважати, що місто було засноване набагато раніше. Ще в 1584 році один з найвидатніших польсько-українських поетів пізнього Ренесансу Севастян Кленович у своєму знаменитому творі «Роксоланія» писав:

Слід тут згадати і Сокаль старовинний, його древню славу.
Хоч не достойний того через поразку сумну…

Про «поразку сумну» піде мова згодом. Але чи не найцікавішим у наведених рядках є те, що Севастян Кленович називає місто старовинним. Це ще раз підтверджує думку деяких дослідників, зокрема Юрія Кругляка, що Сокаль заснований у добу Київської Русі, але не пізніше XII-XIII століть.

Польський науковець А. Яначек вважає, що «метрика» Сокаля сягає XI віку. Коли б місто виникло в 1377 чи 1411 роках, то навряд чи б Севастян Кленович у 1584-ому писав про нього, що воно старовинне і має «древню славу»?

Можливо, що витоки тієї слави Сокаля починаються з XI століття, коли Ярослав Мудрий відібрав у поляків Белз, який вони захопили 1018 року, а Мстислав Володимирович повернув забрані ними сусідні «червенські городи». Але найімовірніше, що ця слава могла найбільш яскраво заясніти в добу Галицько-Волинського князівства.

Оскільки літочислення населених пунктів прийнято починати з найдавнішої документальної згадки про них — маємо щодо нашого міста орієнтуватися на 1377 рік. Адже цим роком датується й друга відомість про місто. З неї довідуємося, що в 1377-ому через Сокаль уже пролягала дорога до Порицька й Горохова, котрою в ці волинські міста доставляли з Белза сіль. Але не варто втрачати надії, що колись, можливо, все-таки пощастить знайти джерело, яке кине хоч промінчик світла на «древню славу» Сокаля, про котру нагадує Севастян Кленович у своїй «Роксоланії».

(Іван Вашків. Сокаль і Прибужжя)

Tartakowski · Gość

Іван Вашків. Сокаль і Прибужжя

ІМ'Я МІСТА… В ГІПОТЕЗАХ

У кінці минулого століття один з основоположників західноукраїнського краєзнавства Василь Чернецький зазначав, що коли 1424 року князь Зимовит продав якомусь краківському міщанинові Миколі Шональсові* і його нащадкам вітійство в Сокалі, то дозволив йому завести фільварок, спорудити млин на Бузі, заснувати броварню, полювати на звірів і птахів за винятком соколів, ловити неводом рибу в Бузі, закладати кузні…

Можна було б на цьому документі не зупинятися, якби зауваження в ньому про заборону полювати в навколишній місцевості на соколів не спричинилося згодом до легенди, що начебто назва Сокаля походить від слова «сокіл», бо водилися тут тоді ці птахи. Василь Чернецький до цієї легенди не причетний. Її створили інші.

Ця сентенція появилася також у краєзнавчому нарисі «Сокаль» (Л. 1961), а посилання на неї — а «Истории городов и сёл Украинской ССР, Львовская область» (К., 1978), хоч у першому україномовному виданні цього краєзнавчого збірника (К., 1968) зазначається, що назва міста ймовірно походить від давньоруського імені.

майже ідентичну думку щодо назви Сокаля висловив у «Топонімічному словнику-довіднику…» М. Янко. Він теж вважає, що вона антропологічного походження і пов’язана з давньоруським (давньоукраїнським) ім’ям. Але більш правдоподібну гіпотезу щодо появи топоніма Сокаль знаходимо в книжці Ю. Кругляка «Ім’я вашого міста». Він зазначає, що в староукраїнській мові слово «сокаль» уживалося в значенні «кухня», «їдальня». Тому й припускає, що на території, де в давнину заснувався Сокаль, стояла харчевня для подорожніх, від якої і пішла назва міста. Така мотивація цілком логічна. Адже «Толковый словарь великорусскага языка» Володимира Даля також наводить слова «сокалчий» (кухар) і «сокальца» (кухня), посилаючись при цьому на книги, написані в місті Острозі в XVI столітті. Це підтверджує вірогідність того, що від «сокаля», «сокальці» (кухні, харчевні), які в ті давні часи могли знаходитися на березі Бугу, або на місці переправи через нього і взяло собі ім’я місто, що тут згодом заснувалось.

Та маємо ще одну гіпотезу. Хоч менш відому, проте доволі переконливу.

У 1934 році вчений М. Лєвіцький обгрунтував версію, що назва Сокаля тюркського походження й пов’язав її з половецьким князем Сокалом, що означає «бородач», «достойник».

Майже водночас вивченням походження імені Сокаля займався також історик Теофіл Коструба. В своїй книжці «Белз і Белзька земля від найдавніших часів до 1772 року» він переносить нас в XI століття й теж доводить, що назва Сокаля пішла від імені половецького князя Сокала. При цьому Т. Коструба зазначає: «під час написання моєї праці погляд М. Лєвіцького був мені невідомий, а тепер бачу фахове потвердження моєї гіпотези».

Теофіл Коструба обгрунтовує цю гіпотезу посиланням на запис у «Повісті минулих літ» за 1061 рік. Подаю його за літописом руським:

«Прийшли половці вперше на Руську Землю воювати. Всеволод тоді вийшов супроти них місяця лютого у другий день. І сталася битва межи ними, і перемогли половці Всеволода, і, спустошивши землю, відійшли. Се вперше було лихо для Руської землі од поганих безбожних ворогів. Князем же був у них Сокал».

Якщо врахувати, що наші князі не раз давали можливість поселятися степовикам у своїх володіннях, то цілком можливо, що міг осісти на берегах Бугу й половецький зверхник Сокал і заснувати тут свою оселю.

Як бачимо, найближчі до істини гіпотези Юрія Кругляка та Теофіла Коструби. Поки що лишень вони мають наукову аргументацію, а, отже, й перспективу для глибшого й ретельнішого дослідження загадкової назви, яку в древні віки взяло собі місто над Бугом.

Tartakowski · Gość

Іван Вашків. Сокаль і Прибужжя

ПОЧАТОК ЕКСПАНСІЇ

На родючу й багату Белзьку землю, до якої належав Сокаль з навколишніми селами, здавна зазіхали сусіди. Ще в 981 році їх агресивні діїї змушений був присмирити Володимир Великий. а в 1352-ому тут появився з своїм військом польський король Казимир.

Він оточив Белз і намагався його здобути. Та це не вдалося досягти навіть тоді, коли йому прийшов на допомогу угорський король Людовик. Українське населення на чолі з воєводою Дроздом відважно й вперто захищалося. Війська обох королів невдовзі відступили.

Та все-таки в 1377 році за князювання Юрія Наримутовича Белз «упав». Його після кількатижневої облоги здобув цей угорський король Людовик. Через 47 літ згодом, коли наші землі стають власністю мазовецького князя, Сокалеві надається магдебурзьке право. Воно дозволяє осілим тут міщанам рубати в навколишніх лісах дерева на будівельний матеріал і дрова, ловити вудкою рибу в Бузі, але з умовою, щоб в околиці однієї милі від міста не було жодної корчми.

Що ж принесло Сокалеві магдебурське право?

Воно, як і в інших містах Галичини, анулювало, перш за все, існуючу місцеву самоуправу, мало відверто виражений антиукраїнський характер і не відповідало поглядам та життєвим потребам корінного сокальського міщанства. Крім того, магдебурзьке право хоч і запобігало упадку міст, сприяло розвитку торгівлі, проте супроводжувалося посиленням позицій іноземців, які масово поселялися на території Сокаля і деяких інших міст й добивалися обмеження національних, релігійних і соціальних прав українців.

Краєзнавець Б. Сокальський зазначає, що князь Зимовит, почавши управляти землею белзькою, передусім старався про піднесення міст і з тією метою надає їх мешканцям право магдебурзьке. для прибуваючих численних осадників з Мазовша та інших земель польських будує костьоли і фундує монастирі, як, наприклад, монастир О. О. Домініканців у Белзі в році 1394.

Протягом 1388-1406 років Зимовит IV дарує польським переселенцям з Мазовша села Боженку, Лещатів, Перв’ятичі, Скоморохи, Яструбичі та інші.19 Особливо щедрі офіри земельними наділами робить він першому мазовецькому старості белзькому Павлу з Раджанова.

Після смерті Зимовита IV владу на початку 1426 року бере в Белзькій землі його син Зимовит V. Відтак нею правлять Казимир II, Владислав I, Владислав II (1455-1462). Але роздаровування земель і сіл майже не припинялося.

Уже в ті часи починають разом з новоприбулими осадниками гніздитися в Прибужжі чужі монастирі, мов гриби після дощу, рости костели, спрямовуючи наступ своєї ідеології на корінне населення краю, засади його духовного життя. Таке становище змушувало наших предків не раз братися за зброю.

У липні 1431 року в Белзькій землі, в яку входив Сокаль, вибухнуло селянське повстання, спрямоване проти уряду, що роздав багато кращих земельних угодь польській шляхті. Це був водночас протест проти збільшення різних повинностей і насильницьких утисків місцевого населення. Повсталі руйнували маєтки шляхти й латинського духовенства. Їх загони спочатку здобули кілька перемог. Королівське військо було в цей час зайнято воєнними діями проти великого литовського князя Свидригайла. Одержавши повідомлення про повстання, воно поспішило в Белзьку землю. повстанські загони, погано озброєні й не об’єднані, зазнали поразки.

У 1462 році, коли вимерли наслідники з роду мазовецького князя Зимовита, Белзьке князівство потрапляє під владу Польщі. Тоді воно було перетворене на воєводство, а Сокаль з навколишніми поселеннями почав іменуватися Сокальським староством. На території староства вже тоді знаходилися такі села, як Старгород, Угринів, Варяж, Скоморохи, Тартаків, Спасів, Переспа, Зубків, Шпиколоси та чимало інших.

Tartakowski · Gość

Іван Вашків. Сокаль і Прибужжя

БИТВА НА БЕРЕГАХ БУГУ

Сокаль, як повітовий центр, в кінці XV і на початку XVI століть розвивпється повільно. Однією з причин було те, що знаходився він на так званому «Чорному шляху», яким численні полчища орд раз у раз несли в наш край страшні руїни і біду.

Найбільше спустошив Сокаль і всю Белзьку землю Ахмет — син кримського хана Менглі Гірея. З 1499-го по 1523 роки він зробив дев’ять нападів на місто. Ці набіги ординців настільки призвели сокальських міщан до економічного упадку і зубожіння, що воєводська і королівська влади дуже тривалий час не змогли зібрати з них ніяких податків.

Особливо трагічно закінчився для Сокаля татарський напад літом 1519 року. Дуже знищивши Прибужжя, багатотисячна орда, яка мала чимало здобичі й вела з собою безліч узятих у ясир чоловіків, жінок та юнаків і дівчат, зупинилася великим табором біля міста, пограбувала його і вирізала всіх жителів, котрі не встигли втекти в ліси.

Коли над запаленим татарами Сокалем жахтіла пожежа й зникали в її полум’ї останні будинки, на правий берег Бугу привів із Волині своє військо український магнат, великий литовський гетьман князь Костянтин Острозький, який вирішив зупинити дальший похід татар під час їх переправи через ріку і визволити з полону бранців. До К. І. Острозького приєдналися польські загони.

Військо Костянтина Острозького складалося переважно з українців, що в XVI столітті нарівні з литовцями та білорусами називалися литовцями, і не раз брало участь у боях з татарами і здобувало перемоги, як, наприклад, в 1512 році під Вишнівцем. Томц, добре знаючи військову тактику татар, князь Костянтин Острозький був проти наміру польського гетрьмана Миколи Фірлея і його молодого приятеля Фрідріха Гербурта та інших, щоб переправляти через Буг і розпочинати бій з переважаючою у багато разів силою орди. На раді, яку скликав, він сказав, що треба вибрати для наступу найбільш слушний момент, або почекати, коли кочівники самі почнуть переходити ріку, бо на рівній місцевості вони здебільшого перемагають своєю чисельністю, можуть на прудконогих степових конях влаштувати «татарський танець», який теж сприяє їм на полі бою.

Незважаючи на це застереження, частина війська на чолі з М. Фірлеєм та Ф. Гербуртом усеж-таки почала переходити Буг. її зустрів град татарських стріл.

Такий хід подій змусив К. Острозького іти на підмогу. Та ледве військо встигло приготуватися до бою, як зірвалася сильна буря і заволокла все довкіл чорною непроглядною пеленою. З цього скоритсались татари. Вони несподіваними наскоками завдавали противнику дошкульних ударів, сіяли своїми криками хаос і заміщання. Та бій розгортався.

Позиція татар була набагато вигіднішою. Натиск їх сио наростав безупину. Побачивши, що в цій нерівній битві можна втратити все військо, К. Острозький наказав йому відступати. Але коли повернулися на протилежний берег Західного Бугу, то з 5000 воїнів не дорахувались 1200. Одні з них полягли в бою, другі потрапили в полон, інші втонули під час переправи у ріці. На полі бою залишилось багато вбитих татар.

У Львівському літописі знаходимо про цю битву таке лаконічне повідомлення:

«Року 1519. Битва сокальская. Князь Костянтин з іншими пани уїхал на замок Сокальский пред татари. НАших войска було 5000, а татарського 80000 гди ся потикали».

Видатний вчений Михайло Грушевський у своїй праці «Історія української козаччини» теж згадує про Сокальську битву, але кількість татар, які брали у ній участь, подає наполовину меншою.

«У липні 1519 року,— пише він,— велика орда татарська (40 тисяч, як кажуть) наїхала на землі побузькі — Волинську, Львівську, Белзьку, Люблінську — й почала пустошити. Пограничне військо подільське в числі 3 тисяч поспішило на поміч і, злучившися з військом гетьмана литовського Острозького і шляхетськими силами, стало під Сокалем, щоби погромити татар, як вони будуть вертати. Позиція для боротьби з цілою ордою була дуже невідповідна, і Острозький противися сьому планові, але шляхта польська відкинула його ради; зведено битву, й військо польсько-литовське страшенно погромлено. Небагато його встигло сховатися в сокальському замку, а татари, забравши трофеї, корогви й труби, з полоном і здобиччю пішли собі додому через Волинь.

Ся катастрофа зробила сильне враження у Польщі…».

Усталилась думка, що до цієї поразки у сокальській битві спричинились упертість деяких молодих поляків, зокрема Ф. Гербурта, та їх небажання прислухатись до порад старших воїнів.

Згодом трагічна розв’язка Сокальської битви особливо непокоїла польсько-українського поета епохи пізнього ренесансу Севастяна Кленовича та придворного поета князя Острозького Симона Пекаліда. Перший з них у своїй славнозвісній «Роксоланії» писав, що хоч Сокаль і має древнюю славу, але не достойний згадки через цю «поразку сумну». Другий, прославляючи у поемі «Острозька війна» хоробрість гетьмана Костянтина Острозького, шкодує, що йому не доручили повного командування у Сокальській битві з’єднаними військами:

Він захищав Батьківщину свою, він воєнне світило. Серед великих багатств задоволений жив собі скромно… В битві печальній Сокальській не згинуло б стільки загонів, Всю якби владу тоді над війьками йому доручили.

Сокаль згорів у 1519 році дощенту разом з двома церквами і костьолом. Після цього його на старому місці не відбудовували.

Якщо деякий час місто знаходилося в районі нинішнього села Забужжя і простягалось рівниною в напрямку теперішнього села Завишня, то після пожежі 1519 року його перенесли на правий берег Бугу — тут було безпечніше у випадку набігів татар і розливу ріки. Відтоді жителі міста справді не мали клопотів з доповіддю, але ординці їх не обминали і на новому місці.

Донедавна побутувала думка, що правий берег Західного Бугу сокальці розпочали заселяти в 1519 році згідно з розпорядженням старости Андрія Тенчинського. Тим часом польський дослідник А. Яначек виявив матеріали, котрі засвідчують, що переселення розпочалося значно раніше, ще тоді, коли старостою Сокаля був Юрій Крупський, тобто 1517 року. Ю. Крупський старостував у Сокалі від 24 червня 1502 року до 24 червня 1519-го, а тенчинський обійняв цю посаду після відходу Ю. Крупського.

А втім, є підстави вважати, що первісний Сокаль знаходився на високому правому березі Бугу, там, де в давнину було споруджено замок.

У 1549 році татари знову навідуються в Сокаль і запалюють його з передмістям Бабинцем і палацом старости.

Незважаючи на часті руїницькі напади ординців, польська влада не дбала про укріплення і захист від них мтста. Натомість посилювала утиски його жителів, підвищувала різні податки, що призводило до невдоволення мешканців. Дійшло до того, що в Сокалі ніхто не хотів жити. Знаючи це, король Зигмунд Авнуст вимушений був надавати місту певні привілеї. Він, зокрема, дозволив щороку вивозити безкоштовно із дрогобицьких солеварень 80 возів солі. Вільна торгівля на місцевому ринку цим товаром у деякій мірі піднесла престиж Сокаля.

На місці битви з татарами було споруджено пам’ятник. Стояв він там до того часу, поки на Сокальщину не прийшли червоні «визволителі» і не стерли його з лиця землі.

Tartakowski · Gość

ПІД ПОЛЬЩЕЮ. З'ЇЗД ІЄРАРХІВ

У 1434 році українські провінції були зрівняні з коронними. З них утворено три воєводства. Сокаль належав до Белзького воєводства, в яке входили такі повіти: Цішанівський, Равський, Белзький, Сокальський, частина Жовківського, Кам'янко-Струмилівського, Бродівського й частина південно-західної Волині. Кожна земля одержала свій виборний суд. У Сокалі, як і деяких інших містах, введено гродський (старостинський) суд [1] .

Відповідно до закону, який почав діяти з 1496 року, з села міг піти на навчання чи службу лише один селянський син. Всі інші мали залишатися на господарстві.

Кріпацтво (панщину) на Сокальщині запроваджено в 1543 році [2] . Це змусило селян задаром працювати на земельних маєтках так званих благородних панів і започаткувало соціальний та національний гніт, який особливо відчутним був у Прибужжі.

Деякі польські дослідники зауважують, що в XV столітті Белзчина виглядала на тлі Червоної Русі дуже бідною на українську шляхту. Мабуть, мало було її і в Сокалі. За даними, котрі подає А. Янечек, у 1570—1580 роках у Белзькому воєводстві, до котрого належав Сокаль, мешкало 19 відсотків шляхти польського походження, 15 — руського (українського. — Авт.), 4 — волоського, 2 — іншого [3] .

Якихось документів про українську шляхту Сокаля нема. Та знаємо, що саме вона в час Хмельниччини очолила повстання сокальських міщан і поплатилася за це життям. А втім, доля нашої шляхти, бояр, які б повинні були займати домінуючі позиції в національному і релігійному житті, склалася по-різному.

Після втрати основ державності й упадку Белзького князівства чимало місцевих бояр і їх нащадків поєдналися з чужим середовищем і швидко розчинилися в ньому. А відколи зрівняно галицьку шляхту в правах з коронною, процес асиміляції набув прискорення. Перед ним не встояли навіть знатні місцеві староукраїнські роди Коморовських, Носових, Доброчинських, Данилевських та інші.

Частина української шляхти, яка не змирилася з чужоземною колонізацією краю і чинила їй опір, втратила землі і майно й опустилася до низів або згинула в боротьбі.

Однак у другій половині XVI століття домінуючі позиції у економічно-господарському житті Сокаля ще утримували українці. Люстрація староства від 1564—1565 років засвідчує, що в Сокалі на той час було 150 господарств. 110 з них належало українцям, 24 — полякам, 2 — євреям, 13 — представникам інших національностей. Тоді в місті проживало 37 пекарів, 23 різники, 16 шевців, 9 гончарів. Усього ж у 1565 році було 85 ремісників [4] .

Ця ж люстрація згадує, що в Сокалі є «чимало руси», тобто українців. Маємо також відомості, що в місті був водяний млин на п'ять каменів, що з Сокальщини щорічно йшло в королівську казну 288 злотих. У цей час у місті мешкало два православних священики.

Люстрація за 1564 рік подає відомості про прибутки сокальського замку, які призначалися для королівської казни. Значну частину з них складало ярмаркове мито. Та найбільші прибутки були від фільварків, які розташовувались у Сокалі, Скоморохах і Хороброві й належали замку.

У фільварках відбувало повинність найбідніше місцеве населення, котре в реєстрі 1564 року звано комірниками, паркетниками та гультяями. Воно під час жнив мало допомагати на різних роботах... [5] 0.

З опису сокальського фільварку за 1564 рік довідуємося, що тут зберігалося 434 копи озимого жита, 76 кіп пшениці, 60 — ячменю, 88 — ярого жита, 208 — вівса, а також 18 корів, 67 свиней, 15 телят та 50 голів інших тварин.

Як бачимо, тогочасний господарський профіль майже ідентичний нинішньому.

Наприкінці XVI століття міста Сокаль і Белз стають причетними до Берестейської унії. У 1590 році в Белзі відбувається приватна нарада православних владик, у якій беруть участь такі єпископи: Кирило Терлецький — єпископ луцький, Діонісій Збируйський — холмський, Леонтій Пельчинський — туровський і пінський. Проводить її львівський єпископ Гедеон Балабан, який уперше обґрунтовує потребу унії з Римом. Учасники цього зібрання представляють унію «як засіб виведення православної церкви з її приниженого становища в Польщі і разом до скріплення авторитету й поваги самих єпископів» [6] .

Зібрання православних владик продовжується через чотири роки в Сокалі. Тут, у місті над Бугом, відбувається їх з'їзд, який знайде своє висвітлення, в «Пересторозі» та працях різних дослідників. П. Яременко, опираючись на «Пересторогу»*, подає перебіг цієї події у такій інтерпретації:

«Тим часом у червні 1594 року на соборі у містечку Сокалі, недалеко від Львова, православний українсько-білоруський єпископат ще раз остаточно постановив підкоритись римському папі. Тоді ж була укладена нова, ширша декларація, під якою протягом року було зібрано підписи всього основного складу українсько-білоруської церковної ієрархії. Як і слід було сподіватись, «артикули» унії дістали схвалення королівського двору і папського нунція в Польщі. Сигізмунд III спеціальною грамотою взяв під захист життя, посади і маєтності єпископів-уніатів. Делегація православних владик у складі Іпатія Потія і Кирила Терлецького почали спішно готуватися до подорожі в Рим, щоб подати папі Клименту VIII декларацію унії і відбути церемонію затвердження унії Ватиканом» [7] .

У «Пересторозі» також йдеться, що в Сокалі єпископові К. Терлецькому були вручені мамрени (бланки), на котрих він начебто мав описати «кривди руської церкви і подати їх королеві», але використав ці бланки з іншою ціллю — для прийняття унії.

Безперечно, що сокальське зібрання ієрархів у 1594 році мало значний вплив на запровадження унії і визначило подальшу долю багатьох єпископів і церкви. Проте, на думку Івана Франка, не все, що описується про Сокаль у «Пересторозі», слід приймати за чисту монету. Передовсім тут відбувся не собор, а лишень з'їзд. Про нього І. Франко пише так:

«На з'їзді в Сокалі не укладено жодного документа, хіба що • припускати, що наслідком цього з'їзду був Dekretum de Jisemation et conctusionis* в питанні прийняття унії з датою 2 грудня, підписаний митрополитом і всіма єпископами, який став підставою переговорів — спершу самого Терлецького з представниками уряду Королівства польського і Риму в 1595 р.» [8] .

Іван Франко дуже високо цінив «Пересторогу» як літературну пам'ятку. Проте дійшов висновку, що, як історичний документ, вона має невелику вартість — перекручена хронологія, багато неточностей і подробиць, подібних на плітки. Саме такою пліткою І. Франко вважає і сокальську «пригоду» з бланками, котра «не витримує критики вже з тієї причини, що в... Сокалі 1594 р. говорилося не про кривди церкви, а, власне, про унію...» [9] .

Письменник і краєзнавець Микола Голубець називає сокальське зібрання ієрархів 1594 року не собором і не з'їздом, а вступною нарадою, котру очолив перемишльський владика Михайло Копистенський, і на котрій ішла мова про унію з Римом [10] .

Але є підстави вважати, що це все-таки був з'їзд. Звичайні наради ієрархів, у тому числі в Белзі, вже не раз з приводу унії проводилися й раніше. Проте жодна з них не мала такого широкого представництва й резонансу, як зібрання владик у Сокалі. Ні одна попередня зустріч єпископів не дала й такого результативного поштовху до цілеспрямованих практичних дій.

Cокаль вибрали для з'їзду не випадково. Очевидно, серед духовенства міста, в якому тоді знаходились дві православні церкви і монастир оо. василіян, переважали прихильники унії. На цю думку наводить і те, що з'їзд єпископів проходив у храмі св. Миколая, а не деінде. Біля нього тоді знаходилась церква Пречистої Богородиці. Про неї поет С. Кленович у 1584 році писав:

Славний у місті є храм Богородиці Діви Марії,

Що непорочна, Христа-Бога на світ привела...

Очевидно, що храм Пречистої Богородиці був монастирським і належав оо. василіянам, які, як відомо, були прибічниками об'єднання з Римом. Що ж до сокальських міщан, то, як показав подальший розвиток подій, вони якогось єдиного погляду щодо унії не мали. Бо коли її було 1596 році прийнято на церковному соборі в Бересті й до неї прилучився холмський і белзький владика Діонісій Збируйський, для Сокаля настали тривожні дні: між прибічниками і противниками унії розгорілась затята боротьба, що закінчувалась фізичними розправами, пожежами і руїнами. Полум'я цього роздору спалахнуло під час закриття православних храмів.

Оскільки конфлікт із зачиненням церков у Сокалі, Белзі й інших містах загрожував перерости у стихійний бунт, у нього змушений був втрутитися польський король Владислав IV. 14 березня 1633 року він видав спеціальний диплом, згідно з яким королівські комісари мали передати православним Сокаля одну або більше церков [11] . Але цього не сталося.

Останній відгомін цих сумних подій Сокаль почув через кілька століть згодом. У 1876 році на церковну процесію, котра вийде з храму св. Миколая й прямуватиме вулицею Тартаківською на цвинтар, накинуться противники трьохраменного хреста й порубають його. Цю сенсаційну вість газети швидко рознесуть по всьому краю, а в Сокаль. прибуде для з'ясування обставин тодішній перемишльський єпископ Йоан Ступницький.

Релігійне життя Сокаля має й світліші сторони. Тут діяло церковне братство. В місті тривалий час мешкав і працював уніатський київський і галицький митрополит Гавриїл Коленда, який обрав собі за резиденцію василіянський монастир. Після його смерті монастир проіснував у місті недовго — до кінця XVII століття. Протягом двохсот років з покоління в покоління передавались перекази, що монахи-василіяни під час свого відходу з Сокаля начебто замурували в підземній гробниці церкви св. Миколая якісь цінні акти і книги.

...Спливли віки й історія спростувала поспішні твердження, що Берестейська унія позбавила українців їх національного ґрунту, кинула в пропасть асиміляції і принесла користь лише Польщі.

Тим часом австрійсько-польська влада й римо-католицька ієрархія дійдуть висновку, що унія — це помилка деяких пап. Заступник міністра закордонних справ міжвоєнної Польщі Ян Шамбек висловить папському нунцієві Кортезі таку думку: «З історичної точки зору, унія була найбільшим лихом для Польщі» [12] . Так вважатимуть й деякі інші члени польського уряду.

Якщо брати до уваги ці два діаметрально протилежні погляди, то Берестейська унія, прологом до якої понад 400 літ тому став сокальський з'їзд церковних ієрархів, ще чекає нового осмислення й вивчення. Ретельнішого й глибшого. Але без крайніх оцінок «за» і «проти», які не допускають, що правда може бути не на цьому чи іншому боці, а десь посередині.

Tartakowski · Gość

НОВІ ПОСЕЛЕНЦІ

Сокаль після битви і пожежі 1519 року був оточений високим земляним валом. Чимало його будинків мали підвали і глибокі льохи. Місце, котре Сокаль зайняв на вищому правому березі Західного Бугу, було для нього не новим. Тут, поблизу замку й переправи через ріку, він, ймовірно, розташовувався з перших днів свого заснування. Територію, на котрій лежав первісний Сокаль, довго називали Старим містом.

Наприкінці XVI і на початку XVII століть Сокаль починає приваблювати вихідців з коронних та інших земель. Сюди масово переселяються збідніла польська шляхта, монахи і ксьондзи. Але найбільш інтенсивним стає наплив євреїв, з яких влада зняла колишні обмеження, а натомість надала значні привілеї, особливо в торгівлі.

Надання євреям пільг у торгівлі започатковує поступове витіснення українців з ринку, а водночас і з Сокаля, на передмістя. Так корінне населення позбавлялось привілейованого міщанського стану й поступово бідніло. Це було в інтересах польської влади. Ця дискримінаційна політика продовжувалась супроти українців і пізніше.

...Влітку 1599 року в Сокалі появляються монахи чернечого ордена бернардинів, аби розпочати тут будівництво костела і монастиря. Польська шляхта радо зустрічала їх і пожертвувала на цю справу значні суми грошей. Король Сигізмунд III подарував монахам 250 моргів прибузької землі, узаконивши це спеціальним привілеєм.

Бернардинці спорудили цегельню, відкрили власний фільварок та суконноваляльну мануфактуру. Їм було віддано в оренду два пароми на Західному Бузі. Крім того, шляхтич Прусиновський офірував монахам ще один фільварок, а сокальське староство віддало їм землі та великі лісові масиви над Західним Бугом.

У липні 1604 року розпочалось закладання фундаменту монастиря. Роботи виконувались дбайливо, ретельно й довго. В глибокі рови, густо оббиті вільховими палями, засипали вугілля і клали бите череп'я з товченим жужелем. Все це пересипали негашеним вапном і заливали олією [1] . Монастир спорудили у формі фортечної твердині. Його оточували потужні мури, а з чотирьох боків були вежі.

14 квітня 1619 року, тобто через 15 літ після початку спорудження, відбулось відкриття й посвячення кляштору і костьолу бернардинів. Воно тривало вісім днів з участю, як зазначав літописець монастиря, пілігримів з України і Польщі.

У 1732 р. підвищено і відремонтовано мур, який огороджував цю монашу обитель над Західним Бугом.

З відкриттям у 1625 році на правому березі Західного Бугу жіночого монастиря, тут створився своєрідний «монаший комплекс», що одержав назву «сокальські бригідки». Бригідками звали законниць жіночого монашого ордену, що виник у кінці XIV століття в Швеції. Свята Бригіда, як оповідають церковні історики, походила з королівської родини. Одружившись з принцом, вона не захотіла сімейного життя й разом з чоловіком постриглась у черниці. Після смерті свого супруга створила монаший жіночий орден. Побувала у Ватикані, написала кілька книг. Коли померла, її канонізували і прилучили до лику святих, а створений нею монаший орден став називатися орденом «бригідок».

«Бригідки» знайшли шлях і до Сокаля. На одному березі Бугу — чоловічий монастир, на другому — жіночий. У Сокалі довго ширились чутки про те, що начебто між двома монастирями прорито попід рікою підземний хід для потаємних побачень і спілкувань монахів і монахинь. Згодом у народі «бригідками» стали називати тюрми.

Сокальці довго не могли змиритися з тим, що навколишні українські землі роздаються чужим монастирям і феодалам. Тому дехто з них почав їх захоплювати. Це, звичайно, не сподобалось польській владі, і вона стала на захист монахів. У одному з рішень белзького сеймику за 1627 рік констатувалося, що бернардинці «великі неприємності від міщан сокальських терплять, або ґрунти, які їм здавна належать, відбирають, і дороги звичайні до монастиря перекопують» [2] .

Та найбільш упертою і затяжною була боротьба сокальців з старостою Щасним Чихровським. Вона загострилась настільки, що в неї змушений був втрутитись король і звелів Чихровському, аби розпустив призначені ним всупереч волі плебсу і цехових ремісників органи самоуправління і поповнив їх склад людьми, обраними міщанами.

Нелегку міжрелігійну та соціально-економічну ситуацію Сокаля ускладнили на початку XVII століття часті пожежі, що призводили до зубожіння людей. Внаслідок однієї з них — у 1613 році — згоріли в місті майже всі доми, церква, цінні документи, склад військового спорядження. Але не встиг Сокаль відбудуватися, як 1630 року наспіло нове лихо — пожежа знищила місто повністю. В одному з документів про це сказано так: «все місто, як є в укріпленнях з баштами... будинками ринковими і всіма вулицями, лікарнями, клебанією, будинками церковними і школами руськими бачили з ґрунту і кореня вигорілими» [3] . З цього свідчення довідуємось, що в Сокалі вже тоді були «школи руські», тобто українські.

1637 рік приніс Сокалю ще одну пожежу. Тоді «на ринку, як і на вулицях будинків 56.., а на передмістю 40... згоріло».

Король Владислав IV 5 грудня 1639 року видав для Сокаля такий привілей: «...пожежа міста по якій піддані мешканці до себе прийти не можуть, бажаючи місту якнайшвидшого з нашої ласки порятунку, ярмарок другий на св. Миколая на багаторазові прохання надати надумали, який на ринку (має відбуватись), а не на передмістю, 2 тижні у дні тільки звичайні, а не на свята римські... Щоб цей ярмарок швидше міг утвердитись, усіх приїжджих купців від всіляких податків для замку і міського управління на 10 років звільняємо» [4] .

Під кінець першої половини XVII століття жителі Прибужжя дедалі більше відчувають національний гніт. Чимало з них переймають польську мову і звичаї. Попри те національна свідомість українців Сокаля була загалом високою. Про це засвідчує документ, датований 26 лютого 1638 року. Це скарга до влади на сокальських міщан Романа Кретовича та Карпа Мокровича [5] . Написали її музиканти з придворної капели князя Вишневецького Адам Голдзінський і Даніель Лютерович, яких обурило те, що Р. Кретович та К. Мокрович осуджували короля Речі Посполитої за жорстоку розправу Над учасниками українського національно-визвольного повстання під проводом Павла Павлюка, які 16 грудня 1637 року зазнали поразки у битві під Кумейками (неподалік Канева), а також за репресії щодо мирного населення. Саме тоді з санкції польського короля каральне військо Речі Посполитої на чолі з Самуїлом Лащем та Станіславом Конєцпольським пролило чимало козацької крові... Це й було однією з причин, що сокальці Роман Кретович та Карпо Мокрович назвали польського короля «небачним» і заявили, що його жде неминуча розплата і що «ми ще дочекаємось того, що буде Король Руський (український. — Авт.) і будемо теж це завжди пам'ятати» [6] .

Привид українського короля в Сокалі і переконання місцевих жителів у його реальній появі дають підстави говорити про високий патріотизм сокальців, притаманний їм задовго до визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Принаймні подібних політичних й ідеологічних поглядів не зафіксовано у жодній історичній і літературній спадщині тогочасних наших діячів.

Tartakowski · Gość

ПОЛУМ'Я ХМЕЛЬНИЧЧИНИ

Йшов 1648 рік. Звістка про визвольну боротьбу українського народу під проводом Богдана Хмельницького, про перемогу козацько-селянських військ над шляхтою під Жовтими Водами швидко облетіла Прибужжя.
Місцеве українське населення вже чекало на прихід армії Б. Хмельницького й само почало виступати проти поневолювачів. Ще 15 червня 1648 року в Белзі на сеймику навколишня шляхта скаржилася, що в «горішніх воєводствах подибуються своєвольні купи, що, бачучи сирітство Річі Посполитої, хочуть самовільно жити і нападають на шляхотські доми» [1] .

На сеймику було ухвалено, щоб виділити для створення додаткових військових сил, які б могли протистояти армії Хмельницького, 36 000 злотих. Та коштів у місцевій казні не було і їх вирішили взяти через новий «подимний» податок, який наклали на мешканців Белзького воєводства й приналежного до нього Сокальського староства.

А 12 вересня знову зібрався белзький сеймик. На ньому йшла рада про те, як досягти «внутрішнього спокою, безпеки та поваги воєводства». Ухвалили, що всі дідичі, державці коронних маєтностей, латинське духовенство мають бути у воєнній готовності і повинні в розрахунку з кожного гектара належної їм землі виставити рейтара (тяжко озброєного вершника); менш заможні — з кожного гектара ланів легко озброєного їздця; хто посідав лише підданих-халупників, мав із кожних тридцяти хат вислати до війська гайдука (піхотинця, але не українця («билє нє русіна»). Командиром (ротмістром) воєнного поготівля сеймик ухвалив призначити белзького старосту Олександра Белзецького [2] .

Розгромивши польські війська під Пилявцями, Б. Хмельницький спрямував свій похід на західноукраїнські землі, виславши заздалегідь сюди чимало своїх розвідників, щоб організовували повстання селян і міщан у тилу ворожої армії. Як відомо, у вересні 1648 року в Сокалі переховувалося до 100 козаків.

7 вересня 1648 року писар Львівського магістрату Самійло Кушевич у своєму листі до Варшави повідомляв: «Під Сокалем збунтувалося селянство. Знайшлася в тім місті зрада, але зараз покарано її мечем». В іншому листі С. Кушевич з приводу цього писав: «Уже галас успокоївся пострахом війська, що тудою переходило. Проводців бунту і розбою відіслано до львівського каптурового суду, де їх вбито на палі на приклад для інших» [3] .

Невдача, що спіткала перших повстанців, які загинули страшною мученицькою смертю на палях, не злякала ні сокальців, ні селян довколишніх сіл. Полум'я повстань і непокори щойно розгорялося.

Головні сили козацьких військ, які в жовтні 1648-го йшли на Замостя, в Сокалі не були. Тут появлялися лише їх розвідувальні загони. Та найбільш національно свідомі міщани і селяни, котрі почули про наближення армії Хмельницького, ставали до боротьби. Мешканці Завишні, Савчина, Мошкова (Гута) об'єдналися й спрямували свій похід у село Шмитків. Тут вони напали на маєток польського шляхтича Самуїла Поляновського й реквізували все наявне в ньому збіжжя, розділивши його між собою. На чолі цих повсталих селян були завишнянці Георгій Рудницький, Гнат Гісько, Павло Дорош, Мисько Середа та Іван Олешко [4] .

Жителі Городилович і Ульвівка Остап Дідич, Іван Сорока, Лаврин Козел, Мартин Гусак, Корнило Корито, Ясько Воробей разом з іншими захопили маєток Ансельма Рогаля.

Повстанці зі Шпиколосів спалили дощенту двір шляхтича Андрія Гермінського в селі Перв'ятичі. Тогочасні документи засвідчують, що в цій акції брали участь Павло Дублянський, Юрко та Антон Мельники, Петро Сенчина, Яшко Жук, «Масько маленький, Андрощук старий» [5] .

Зі скарги ще одного багатого землевласника — Андрія Яловіцького, яку він написав 17 травня 1649 року польському королеві Яну Казимиру, довідуємося, що на його двір у селі Лашки вчинили «нахід» селяни Тартакова, Тартаківця, Рогалина, Спасова, Перв'ятич та Копитова. Серед тих, які розорювали його маєток, названо Юська Ожурка з Тартакова, Макара Туранема з Тартаківця, Грицька Будка з Перв'ятич. Перший очолював 13 чоловік, другий — 17, третій — 30. А провідник Іванець керував під час нападу на двір Яловіцького дванадцятьма селянами зі Спасова [6] .

Повсталих міщан Сокаля підтримали селяни з Ількович, Поториці, Скоморох, Завишні й навіть віддаленого Сільця. Вони об'єдналися, вигнали з міста поляків і напали на школу, костел та будинок, у якому мешкало латинське духовенство: вікарій і три капелани. Школу й деякі житлові доми знищили, а майно забрали. Очолював загін повстанців виходець з Ількович Петро Варениця [7] . Згодом Варениця пояснював на суді, що знайдені в нього речі, які належали костелу, не він забирав, а залишили їх йому козаки.

Подібні виступи проти польської шляхти і влади відбулися в Острові, Боратині, Конотопах, Войславичах та інших селах Сокальського староства.

Коли елекційний сейм у Варшаві обрав новим польським королем Яна Казимира, який обіцяв піти на уступки Богдану Хмельницькому й задовольнити його вимоги, — українське військо зняло облогу Замостя й вирушило 23 листопада 1648 року через Сокаль— Берестечко—Острог у Придніпров'я. Тоді головні сили козацького війська на чолі з Богданом Хмельницьким проходили через Сокаль і зупинились на кілька днів табором під лісом Валівкою. Українське населення міста з радістю вітало гетьмана України і його полки.

Незважаючи на те, що польський посол Олдаковський вручив Б. Хмельницькому лист короля Яна Казимира, в якому він згоджувався оголосити амністію всім учасникам повстання, — обіцянки не дотримано. Коли полки Б. Хмельницького відійшли далі на Схід, у Сокалі розпочались Варфоломіївські ночі. Шляхта, яка знову повернулась у свої маєтки, влаштувала кроваву різню проти всіх, хто радо зустрічав козацькі війська чи проявляв зневагу до Речі Посполитої. Тіла своїх жертв вона кидала в холодні хвилі Західного Бугу.

Повстання на Сокальщині було національним і не мало жодних класових орієнтацій. Після його згасання й повернення сюди польської шляхти, магнатів та орендарів, запроваджено ще жорстокішу експлуатацію українського населення, ніж та, котра була до 1648 року.

Сокальським старостою король призначив гетьмана Потоцького, якому належали села Тартаків, Спасів, Перв'ятичі, Переспа, Зубків, Свитазів, Горбків, Копитів та інші.

У маєтках Потоцького чинились неймовірні знущання над людьми: їх катували, кидали в підвали і заливали водою. У селах панщина доходила до 5—6 днів на тиждень. Життя простих людей ставало жахливим [8] .

У Белзькому воєводстві, в яке входило Сокальське староство, були створені спеціальні військові загони, за допомогою яких «вогнем і мечем» придушували революційно настроєні громади, накладали на кожен селянський лан по три подимних податки. Та через значне вилюднення Прибужжя, упадок економіки і торгівлі, не завжди цю данину, зокрема, «кварти» (податок на утримання військ. — Авт.) вдавалося зібрати.

Історики і вчені по-різному оцінюють наслідки і мотиви відступу Б. Хмельницького з-під Замостя і залишення нашого краю полякам.

Наталія Полонська-Василенко пише про це так:

"У Сокалі вибухло заворушення, котре набрало організованої форми. Дрібна православна шляхта очолювала загони, які розбивали шляхетські замки. Великою помилкою було те, що Хмельницький не надав належного значення цьому могутньому народному рухові проти польських гнобителів і не підтримав його..." [9] .

Роман Рахманний, зокрема, зазначає, що "ключ державної безпеки України протягом століть був закопаний у Надбужанській землі", що "за Хмельниччини знехтувано Львовом, Белзом, Сокалем, Холмом і Волдавою, як і Західною Волинню, в ім'я звуженої козацько-української республіки".

Не погодитись з цим важко...

3 приводу повстань у Сокальському старостві сеймик Белзького воєводства, що відбувся в жовтні 1649 року, ухвалив: "Треба на те сильних способів, бо селянську натуру можна скорше задушити мечем, як добротою" [10] .

У старовинній сокальській церкві св. Миколая було виявлено документ, написаний 1650 року. В ньому повідомлялося, що в Сокалі числилось на той час дев'ять домів шинкових, халуп малих 151, на передмісті халуп 30, попів двоє — один в місті, другий на передмісті, ремісників 55, рибалок шестеро.

У Сокалі, як і в Белзькому воєводстві в цілому, кількість населення і, зокрема, ремісників, значно зменшилася. До цього спричинилось те, що чимало міщан і селян пішло з військом Хмельницького, деяка їх частина опинилась в татарському полоні або загинула від рук шляхти чи з голоду, який був викликаний розрухою і неврожайністю. Крім того, багато людей скосила епідемія чуми, що осінню 1648 року розгулялась в західноукраїнських містах і селах, у тому числі на Сокальщині. Саме вона принесла чимало шкоди й армії Б. Хмельницького, забрала в могилу прославленого полковника Максима Кривоноса. Ось як про цей час розповідається в Львівському літописі:

"Був теж і голод всюди, куди тілько пройшли войска козацькії. Було і повітря ніякоєсь, бо люд мер окрутне всюди наголову, навіть і в самих їх войсках... Мнозство їх великоє на дорозіх і на Україні змерло. І з самих татар Тогай-бей, царик татарський, умер, і той, Кривонос, полковник, і інни многії по звороті от Польски" [11] .

Не менш важкий час довелося пережити Сокалю після серпня 1649 року, коли Богдан Хмельницький вимушений був укласти з Польщею Зборівський договір. Тоді його та інші українські міста (з дозволу польського короля) дуже спустошили татари. Чимало сокальчан вони захопили в полон і загнали у Крим.

Tartakowski · Gość

ЗВІДСИ ЙШЛИ НА БЕРЕСТЕЧКО

У 1651 році Сокалю судилося бути свідком величезного зборища польської армії, яка згодом взяла участь у битві проти військ Б. Хмельницького під Берестечком — одній із героїчних і найбільш драматичних подій в історії визвольної війни українського народу.

Спочатку місцем збору цього так званого посполитого рушення польський король Ян II Казимир обрав Старокостянтинів. Та коли це місто зайняли полки Б. Хмельницького, вирішив розташуватись табором під Сокалем.

Прибувши в Сокаль 16 травня 1651 року, король чекав, поки прийде з Поділля дванадцятитисячне кварцяне військо пального гетьмана М. Калиновського. Та його повернулося менше, ніж сподівався. Після боїв з козацьким полковником І. Богуном під Вінницею, М. Калиновський, ледве дібравшись до Сокаля, недорахувався 6000 жовнірів.

Невдовзі почали стягуватись під Сокаль загони посполитого рушення. Табір, що розкинувся на бабинецьких полях під містом, король звелів негайно укріпити, побоюючись, щоб козаки Б. Хмельницького не напали на нього раніше, ніж збереться армія [1] . Боявся Ян II Казимир ще й тому, що деякі козаки, захоплені в полон під час шляхетських роз'їздів, засвідчили, що Б. Хмельницький усе-таки має намір ударити з своїм військом на табір у Сокалі.

Переляканий король часто ходив у монастир бернардинів, де годинами молився перед чудотворною іконою Богородиці.

У багатотомній хроніці «Театр Європи», що виходила до друку протягом 1634-1738 років у Франкфурті-на-Майні, Йоган-Георг Шледер, який хоч і симпатизував але перебільшував роль німців у битві під Берестечком, писав:

«У королівському війську під Сокалем було досить погане становище, оскільки навколо бракувало провіанту... Король з нетерпінням чекав на посполите рушення, чисельністю у 40 тисяч душ, яке разом із багатьма возами та провіантом перебувало на марші роль мав намір після того, як воно прийде і з'єднається же навербованими німецькими солдатами, чисельність яких оцінювали приблизно в 30 тисяч, ударити на ворога» [2] .

Тим часом у табір прибувало все більше війська. Тут зібралося до 100 тисяч чоловік посполитого рушення й 30 тисяч — королівської армії [3] . У Сокалі почалася страшна дорожнеча. Корець вівса замість два золотих коштував двадцять. В одному з повідомлень, яке знаходиться у Львівському державному історичному архіві, німець Венеамін Краузе писав, що кількість усієї армії в Сокалі становила 200 тисяч, у тому числі 40 тисяч німецьких найманців і польського кварцяного війська, 60 тисяч посполитого рушення та 100 тисяч челяді й обслуги.

У таборі не вистачало продовольства, фуражу. Голодні жовніри почали грабувати навколишні села. Майже все, що росло на полях довкіл міста, з'їли і витолочили коні учасників цього посполитого рушення.

Королівській армії у Сокалі з великою запопадливістю допомагали окремі представники козацької реєстрової верхівки. За те, що вони брали участь у розвідницьких роз'їздах під Почаєвом, Дубном, на Бродівщині, нападали на загони Б. Хмельницького, приводили в табір полонених — Ян ІІ Казимир власноручно їх обдаровував грішми, одягом, кіньми. Незадовго перед тим він надав титул козацького гетьмана С. Забуському, який відзначався вірністю Речі Посполитій, а згодом приводив у табір в Сокалі для допитів «язиків».

Призначаючи Забуського гетьманом, поляки мали намір якомога більше використати його в боротьбі з козаками та вороже настроєним проти Речі Посполитої населенням Прибужжя.

У своїй статті «Берестечко» І. Свєшников наводить фрагмент з листа, який написав один з шляхтичів зі Сокаля в кінці травня 1651 року:

«Запорізький козак Янсуль, а тепер ротмістр пана воєводи брацлавського, дістав язика. Наші як підуть, то нічого не дістануть, а коли Забуський, Ясько, Янсуль, Ганджа підуть, то ніколи даремне не повернуться...» [4] .

Козакам-ренегатам сприяли, безперечно, в цій «доблесті» знання місцевості, мови і звичаїв народу.

Польсько-шляхетські війська поводилися з полоненими дуже жорстоко. «Щоденно винних засуджують або на паль, або на смертну кару... Щоденно рубають голови 10—20 козакам. Вони самі собі ями копають, кат кидає мертвого в яму, а інший, приречений на смерть, його закопує. Останнього закопує кат», — писали шляхтичі зі Сокаля [5] .

Піти на Сокаль і розпочати тут бій Хмельницький не міг через пошесть хвороби, що кинулась у війську і смертельно вразила багатьох козаків. Вона на деякий час затримала гетьмана і його полки у Збаражі. Але не в кращому стані перебувала й армія Яна ІІ Казимира. Жовніри не встигли спорудити навколо табору оборонних валів, спали на соломі й були часто голодні. Не вистачало одягу й взуття. Деякі поляки вважали, що обоз під Сокалем міг у будь-який момент стати легкою здобиччю для противника [6] .

16 червня 1651 року армія вирушила на Берестечко. Але її «гостювання» Сокаль відчував ще дуже довго й неспроможний був платити жодних податків. Згодом король звільнив місто від них на п'ять років. Та навколишні села, які потерпіли від жовнірських «заготівель провіанту» не менш, ніж місто, мусили сплачувати всі податки й надалі.

Gość

ЯК ПОЯВИЛАСЬ ЛЕГЕНДА?

...У 1655 році в Україну для підмоги війську Богдана Хмельницького прибули московські стрілецькі полки під командою боярина В. Батурліна. З ініціативи гетьмана вони разом з козаками розпочали похід на західноукраїнські землі, де шляхта вела криваву розправу з учасниками повстань 1648—1651 років. Тоді під Сокалем удруге появились окремі козацькі загони. Та знову піднятись на боротьбу із поневолювачами місцеве українське населення не змогло: на Сокальщині зосереджувалась тоді значна кількість польських військ. Було й розчарування від невдач, жертв і тортур, якими заплатили за повстання 1648 року.

Проте це дало підставу не позбавленим фантазії монахам-бернардинам сокальського монастиря створити для піднесення свого престижу легенду, начебто Б. Хмельницький в листопаді 1655 року, зайнявши місто, почав наступати на кляштор (монастир), в якому знайшли пристановище навколишня шляхта зі своїми родинами, різним майном та цінностями.

Коли козацтво, як записали згодом у своєму літописі монахи, почало вдиратися на мури монастиря, несподівано з'явилася в ясно-білому одязі його «опікунка» й рушила на противника. Внаслідок цього Хмельницький з військом, згідно з цією легендою, відступив, але вирішив узяти монастир підступністю.

Можна було б про цей банальний вимисел не згадувати, але він перекочував у деякі польські книги, звідки довгий час сприймався й поширювався певною частиною населення як реальність. Наприклад, Б. Сокальський у своїй книзі «Powіаt Sokalski...» вельми серйозно коментував рядки з літопису монахів, розповідаючи, що після невдачі взяти кляштор, Б. Хмельницький відійшов з військом до лісу Валівка, що поблизу Сокаля, і почав надсилати звідтам свої листи монахам, аби дозволили йому помолитися перед чудотворною іконою, хоч насправді мав інший намір — вивідати кількість оборонної залоги монастиря.

Коли ж гетьману все-таки дозволили побувати в монастирі бернардинів, то він, як ідеться в цій книзі, помітив, що тут є мало людей, і відразу почав укладати плани щодо його захоплення. Та за це на місці «поплатився» раптовим осліпленням, яке тривало п'ять годин. Прозріння прийшло тільки нібито тоді, коли він розкаявся у своїх намірах і за нього почали молитися законники й усі присутні. За це вдячний Б. Хмельницький, згідно з цією легендою, подарував кляштору срібну чашу, наповнену талярами, й мирно відійшов з Сокаля до Львова, звідки надсилав настоятелю монастиря сповнені вдячності листи. Ці сентенції знайшли своє висвітлення і в книжці «Okolice Galicui» [1] .

Казковість цієї оповіді очевидна. По-перше, хоч осінню 1655 року окремі козацькі загони навідались до Сокаля знову й попустошили монастирі бернардинів і бригідок, проте Б. Хмельницького з ними не було. Невдовзі після перемоги українських і московських військ над польською армією під Городком, гетьман знаходився поблизу Тернополя, де в листопаді цього ж 1655 року відбулась жорстока битва з татарами, які, скориставшись відсутністю в Україні багатьох полків Б. Хмельницького, дійшли до Галичини.

По-друге, хоч би й навіть гетьман проходив тут зі своїм військом, то навряд чи гаяв би стільки часу на монастир бернардинів, який не був ні важливим стратегічним пунктом, ні настільки укріпленим об'єктом, що міг би становити серйозний опір козацькій армії.

По-третє, якщо б навіть монахи переплутали роки і замість 1655-го датували свої «документи» 1648-им, то й тоді їхні аргументи не в'язалися б з дійсністю. Адже в 1648 році, коли українське військо рушило зі Львова на Замостя, то безпосередньо через Сокаль не проходило. Шлях головних сил Б. Хмельницького пролягав через Куликів, Раву-Руську, Томашів. Тому гетьман не мав ні можливості, ні потреби зупинятися під стінами сокальського монастиря. Не було йому потреби брати його штурмом і в кінці листопада та на початку грудня 1648 року, коли повертався переможцем із Замостя через Сокаль, Острог... до Києва. Зрештою, в літописній легенді монахів є й кілька інших свідчень, далеких від історичної достовірності й аргументованості. Та на це вони не дуже зважали. Основна їх мета полягала в тому, щоб обгородити своє пристановище над Західним Бугом міфічним ореолом недоторканості, поширити й утвердити думку, що як хтось посягне на монастир і його майно, — того неминуче спостигне кара... Крім цього, легенда про примирення Б. Хмельницького з монахами мала й друге спрямування — відвернути гнів місцевого населення від польської шляхти, зробити його щодо неї лояльним і послушним.

Часті війни і розрухи не давали можливості піднятися містові з економічного упадку. Ремісництво і торгівля Сокаля розвиваються в другій половині XVII століття повільно. Натомість значного розквіту набуває сусіднє містечко Тартаків. Король Ян II 9 липня 1685 року надає йому більше привілеїв у торгівлі, ніж мав Сокаль. Тартаків одержує від короля спеціальне свідоцтво, виготовлене з пергаменту [2] , яке дозволяє проводити щорічно по чотири ярмарки. Кожен з них відбувався протягом трьох тижнів.

Великі й пишні тартаківські ярмарки відбувались на ринку, де стояли ратуша з годинником і ряди гарно оздоблених склепів. У них торгували своїм крамом німецькі, французькі, московські, турецькі й татарські купці [3] . Ходили чутки, що одного разу на ярмарок у Тартаків навіть завітав австрійський цісар Йосиф ІІ, який купив для свого секретаря хутро за 200 дукатів, а для себе — коня арабської породи.

Тартаків мав у цей час доволі імпозантний вигляд. Його надавали йому ринкова площа й обширний оборонний замок з баштами, що був оточений глибоким ровом і водою. До нього спорудили розвідні мости, які у випадку нападу на цю резиденцію магната Салезія Потоцького мали полегшувати оборону [4] . В замку часто збирались вельможі з різних місцевостей і країн — на відпочинок, іменини та забави. Тут була рідкісна книгозбірня, чимало картин визначних художників, науковий заклад «Колонія шкільна». До замку часто навідувалась італійська опера. При ньому працювала фабрика суконних виробів. Євреї заснували друкарню. Сокаль на фоні тодішнього Тартакова виглядав провінційно.

Натомість посилювався вплив на українське населення римо-католицького духовенства, кількість якого на Сокальщині дедалі зростала. З метою дальшої колонізації навколишніх земель у Варяжі, що недалеко Сокаля, відкривається у 1668 році латинський колегіум, який стає вищою католицькою школою Белзького воєводства. Щоправда, Замостська академія подала проти відкриття цього колегіуму протест, спираючись на наданий їй привілей, який не дозволяв відкривати публічні школи на відстані 12 миль від Замостя. Цей протест шляхта розглянула з великим зволіканням на сеймику в Белзі, але опозиції Замостської академії не підтримала. Натомість було ухвалено винести подяку власнику містечка Варяжа, коронному конюшому М. Матчинському за його «турботу про розвиток наук».

У 1671 році Сокаль знову спіткала біда — місто дуже згоріло, потерпів від вогню і монастир бригідок. Після цього король звільнив монахинь на десять років від сплати податків за користування бабинецькими полями. Але пільг чи допомоги українським міщанам не надавав ніхто. Добробут людей, умови їх життя не цікавили ні місцеву владу, ні короля. Вони передовсім дбали про зміцнення монашого ордену бригідок та власне благополуччя...

1672 року під Сокалем появляється частина козацького війська Петра Дорошенка на чолі з гетьманом Михайлом Ханенком. Його кількість становила 3500 чоловік. Прийшло воно сюди внаслідок союзу П. Дорошенка з Туреччиною і Кримським ханством та його спільного походу з турками в Галичину, де розбили польські військові гарнізони.

Tartakowski · Gość

КІНЕЦЬ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

Після того, як шведський король Карл ХІІ завоював у 1702 році Данію і здобув перемогу під Нарвою, він спрямував похід своєї армії у Польщу. Захопивши Варшаву і Краків, вона змусила польського короля Августа II до тривалого відступу. Тоді, 1702 року, війська шведського генерала В. Стенбока зайняли Сокаль, наклали на нього контрибуцію й дуже пограбували. Та найбільшу здобич знайшли вони в монастирі монахів-бернардинів і костьолі, куди впродовж багатьох літ щедрою рікою пливли багатства. Крім того, найзнатніша шляхта Белзького воєводства заховала тут для безпечного зберігання власні коштовності [1] .

Свій табір у Сокалі шведи тоді окопали великими ровами, сліди яких можна було помітити тут до кінця минулого століття. Місто й сусідні села опустіли. Під час наближення шведів їх мешканці поспіхом забрали все своє майно, корів, коней та інших тварин і пішли жити у ліси, де були безпечні та недоступні для воєнних грабіжників місця.

У 1704 році під Сокалем появляється з своїм обшарпаним обозом і переляканою челяддю декоронований польський король Август ІІ. Тут він ховається від переслідування Карла ХІІ. Від шведського полону його врятовують війська, надіслані московським царем Петром І. У Сокаль прибуває на допомогу Августу II одинадцять полків піхоти під командуванням Михайла Голіцина і п'ять українських полків кінноти на чолі з наказним гетьманом Данилом Апостолом.

По закінченні Північної війни Сокаль знову розвивається повільно. Переходи армій, контрибуції, часте розташування тут військ призвели міщан до злиднів. Сокальське староство вимушене було видати в 1725 році декрет, що надавав їм відтермінування в сплаті податків.

У другій половиш ХVІІ століття в Сокалі починає розвиватися друкарство. Його започатковують два друкарі, яких з невідомих причин у 1751 році прогнано з Тартакова.

Останнім сокальським старостою, призначеним з волі короля, був К. Понятовський. У 1768 році він уступає своє місце Франциску-Салезію Потоцькому — одному з найбагатших магнатів Польщі. С. Потоцького називали тоді малим королем на Русі, а м. Кристинопіль (Червоноград) — його столицею. Цей магнат мав замок з великою військовою охороною в Кристинополі, а також палаци в Сокалі й Тартакові. Його володіння дуже примножились з часу смерті латинського єпископа І. Лаща. Цей багатий ієрарх був бездітним, і всі маєтки й скарби перейшли у спадок його рідній сестрі Анні Потоцькій, яка була дружиною Салезія Потоцького.

У 1768 році на Поділлі виникла так звана барська конфедерація — польсько-шляхетське об'єднання, спрямоване проти Росії. Але найбільшу ненависть конфедерати проявили супроти українців і євреїв. 15 травня 1769 року вони під командою Пулавського появилися на Сокальшині. Того ж числа заночували в с. Сільці й наклали контрибуцію на Кристинопіль. Одержавши її, відійшли до Сокаля, а потім — до Грубешева [2] . Загін, який очолював конфедерат Каньовський, зупинився у Кристинополі. Інша група цієї шляхти знаходилась на правому березі Західного Бугу, а деякі конфедерати зайшли в замок С. Потоцького, де їх гостинно зустрів його господар і влаштував забаву.

28 травня в Кристинопіль несподівано прибув російський військовий загін Древіча й наткнувся на польських конфедератів. Розпочався бій. У ньому загинуло 123 конфедерати. Інші втекли до Сокаля, деякі сховалися в костелі бернардинів, але росіяни їх там віднайшли, ув'язнили, а пізніше відпустили на волю.

Перед початком цього бою кількість поляків була меншою. Проте в ньому загинуло й чимало росіян. Одних поховали на передмісті Кристинополя, других при дорозі, що вела до с. Острова (при лісі), де було поставлено хрест, інших — ус. Добрачині та Боратині. Поміж тими убитими були й українці, які служили в російському війську.

Під час цього збройного кристинопільського поєдинку померла зі страху старостина Тереза Вишневська. Її тихцем, без дзвонів, поховано разом зі знатними конфедератами в гробниці місцевого монастиря бернардинів [3] .

У жовтні 1770 року в Сокалі й навколишніх селах появилась морова зараза. Єдиним порятунком від неї були втечі в ліси і гущавини, де люди викопували собі глибокі ями і в них переховувались. Засоби боротьби з цією пошестю були, як тоді їх називали, «духовні» і «фізичні». Духовні зводились до проведення церковних процесій та малювання на дверях будівель хрестів... Фізичні засоби полягали в тому, що весь час палили на вулицях вогні, щоб дим очищав повітря, кадили зіллям, прозваним «нехороше» та ялівцем, натирались часником і багато споживали його, носили при собі живе срібло, обкурювались оцтом, политим на розпечене залізо. Допомагало це мало, бо мертвих боялися хоронити, а звірі та птахи розносили від них цю пошесть далі. Тоді в Сокалі померло 357 жителів.

Наприкінці свого панування в Прибужжі сокальський староста Салезій Потоцький і польська шляхта здійснили злочин, що набрав тоді великого міжнародного розголосу. С. Потоцькому, який свого часу мітив на королівський трон, дуже не сподобалося, що його син Станіслав, закохавшись у небагату, але добре освічену і гарну шляхтянку з давнього українського роду Христину Коморовську, котра жила в селі Сушні, вирішив з нею одружитись. Сім'я Потоцьких вважала, що їх синові могла бути до пари тільки дочка якогось високопоставленого аристократа чи знаменитого магната. Проте молодий Потоцький свій намір здійснив — обвінчався з Христиною Коморовською таємно від батьків у сільській церкві. Довідавшись про це, старий Потоцький страшенно обурився. Невдовзі він вирядив сина за кордон, а сам знайшов надійних слуг, щедро заплатив їм і наказав викрасти Христину з дому її батьків і завезти у безвість.

Зимою 1770 року група злочинців напала на садибу Коморовських, насильно забрала Христину, а дорогою задушила. Тіло Коморовської-Потоцької кинули під лід у ріку Рату, а весною рибалки знайшли його в Бузі. По шлюбному перстеневі, на якому були вензелі з родинного гербу Потоцьких, відразу впізнали, що це Христина Коморовська.

Після першого поділу Польщі в 1772 році існування Речі Посполитої закінчується. Майже всю територію Руського (без Холмської землі), Белзького і західну частину Волинського та Подільського воєводств захопила Австрія. Ці та деякі інші землі об'єднали в так зване Королівство Галичини і Володимирії з центром у Львові. Упадок Польщі врятував українців Галичини, у тому числі й Прибужжя, від неминучої денаціоналізації.

Tartakowski · Gość

ПІД ВЛАДОЮ АВСТРІЇ

У 1772 році, коли відбувся перший поділ Польщі, західноукраїнські землі опинились під владою австрійської монархії Габсбургів. У серпні в Сокалі, Белзі, Кристинополі та інших містах появилися військові загони кінноти. Вони порозвішували всюди друковані оголошення, в яких офіційно повідомлялося, що Галичину займає Австрія. У вересні ці вершники навідались у маєток сокальського старости С. Потоцького і роззброїли для своєї безпеки його надвірну роту жовнірів, забрали зброю, в тому числі гармати, які припас цей магнат на «чорний день». Такий же «порядок» навели австрійці в дворах інших багатих польських шляхтичів.

Згодом через два роки на Сокальщині побував майбутній австрійський цісар Йосиф П, син Марії-Терези, який зустрічався з її жителями. З-поміж інших більш-менш значних подій, які відбулися 1772 року, «Літопис монастиря оо. василіян в Кристинополи од єго основання в 1763 до 1889» зафіксував таке: «Дня 4 січня занедужала Анна Потоцька, дружина воєводи Салезія Потоцького — в Сокалі. 7 січня вмерла. Величавий похорон її мощей відбувся 16—20 січня в Кристинополі, а серця — в костелі бернардинів у Сокалі» [1] .

Останні роки старостування в Сокалі були для С. Потоцького неспокійними. Якуб Коморовський — батько викраденої Христини — пише на нього скаргу до папського суду в Рим, вимагає покарання злочинців, винних у загибелі дочки. Потоцький бачить, що при новому австрійському уряді ця справа починає його дедалі більше компрометувати. Боязнь, щоб не розкрилася правда про смерть Коморовської, часто доводить його до розпачу і панічного страху. Перебуваючи в своєму маєтку в Тартакові, що недалеко Сокаля, Салезій Потоцький раптом захворів, а невдовзі помер у Кристинополі. Довкіл рознісся поголос, що він отруївся [2] .

Залишив цей магнат по собі недобру славу. Розповіді про його злочин переходили з покоління в покоління, про нього багато в свій час писали. В 1825 році польський поет-романтик Антоній Мальчевський видав поему «Марія». В основу її сюжету лягли правдиві факти про згубу з вини Потоцького його невістки.

У 1775 році Сокаль і навколишні села дуже потерпіли від сильних морозів. Такого холоду ніхто з жителів Прибужжя не пам'ятав. Від морозу вмирали люди, гинули худоба й птахи, вимерзли фруктові дерева.

Всі багатства й володіння сокальського старости Салезія Потоцького перейшли в спадок його синові Станіславу-Щасному Потоцькому. Але він користувався ними недовго. Через те, що на маєтку висіли значні борги, австрійська влада запропонувала продати містечко Кристинопіль, села Тартаків, Спасів, Перв'ятичі, Зубків, Переспу, Свитазів, Горбків, Копитів, Боб'ятин, Лещатів та інші з молотка. Що й було зроблено в березні 1781 року в приміщенні староства в Сокалі, де відбувся торг. С. Потоцький продав на ньому свої володіння багатому шляхтичеві Адаму Понінському, а сам виїхав у маєток, який мав у Тульчині, що на Вінниччині. Так завершилось багатолітнє панування в Прибужжі династії магнатів Потоцьких.

Адміністративно-територіальний поділ Галичини було змінено за німецьким зразком. Появилися округи і дистрикти. Сокаль став іменуватися дистриктом.

З приходом нових господарів — австрійської влади — життя населення Сокальщини не поліпшується. Зате тут починає формуватись робітництво, зростає національна свідомість селянства, краще розвивається освіта.

Наприкінці XVIII століття цісар Йосиф II скасовує чимало монастирів, у тому числі сокальський жіночий, Їх землі й майно конфісковуються. 1784 року влада закриває монаший центр піярів і їхній колегіум у Варяжі, а одноповерхові монастирські будинки віддає для народних шкіл. Сокальські й варязькі монахині й монахи, які колись втішались великою прихильністю «малого круля на Русі» Франціска-Салезія Потоцького, розбрелися по різних місцевостях. Відомо, що варязькі піяри Вольф та Тросколявський виховували нащадків Потоцького. Перший давав освіту його синові Станіславу, який став відомим через своє нещасливе вінчання з Христиною Коморовською, другий — Юрію.

Задля поповнення державної казни австрійська влада вилучила багато золотих і срібних речей та іншого «зайвого майна» з сокальського монастиря бернардинів. Монахи і ксьондзи дуже жалкували, що уряд так безцеремонно розпорядився їхніми скарбами, але нічого вдіяти не могли. Пунктуальні австрійці невдовзі видали за вилучені коштовності облігації, які щорічно приносили монастиреві понад 1820 злотих прибутку.

У 1785 році перестав діяти домініканський монастир у Белзі. Його костел було передано українцям греко-католикам і перейменовано на церкву св. Духа. Проте обителі бернардинів на березі Західного Бугу австрійці не закривали.

Польські дослідники вважали, що сокальський монастир бернардинів, зокрема його костьол були «вогнищем життя в Белзькому воєводстві» [3] . Для українців таким центром духовного життя слугували колись монастир у селі Городище і його церква Успіння Пресвятої Богородиці. Їх у ХІІІ-XIV століттях заснували белзькі міщани, а, можливо, що й українські князі. В монастирі була бібліотека, з якої походять такі раритети, як «Апостол», написаний у ХІП столітті, та «Євангеліє» з XII—XIII століть [4] . Перша пам'ятка відома під назвою кристинопільського «Апостола», друга — бучацького Євангелія*. Такі наймення вони одержали тому, що «Апостол» після Городища зберігався в монастирі оо. василіян у Кристинополі, а «Євангеліє» «поселилося» в м. Бучачі.

Записи у Пом'янику Городищенського монастиря засвідчують, що з-поміж найбільш діяльних ктиторів місцевої церкви були українські міщани Белза. Приблизно в 1590 році вони відбудували монастир у Городищі й за це здобули право вибирати ігумена й самостійно вирішувати деякі інші питання. Тим часом волсвинський монастир оо. василіян, який у 1629 році відновив белзький староста Ян Остророг, такого права не мав.

У 1767 році обидва ці монастирі приєднано до Кристинополя. Відколи ці монаші заклади й церкви потрапили у матеріально-фінансову залежність від чужої влади і магнатів, їх роль у національно-духовному й освітньому житті була незначною. З ініціативи фундаторів і меценатів запроваджувався своєрідний відробіток. Приміром, Франціск-Салезій Потоцький, за кошти котрого збудовано монастир оо. василіян і церкву в Кристинополі, уклав у м. Тартакові фундаційну грамоту. В ній він поставив монахам-василіянам такі вимоги:

«1. Щоб вони щодня служили в церкві літургію на інтенцію фундаторів, а по їх смерті за упокой їх душі.

2. Щороку відправляти по 4 духовні місії в добрах фундатора або в добрах, фундатором указані.

3. Щоб асистувати бернардинам при великих торжествах і хресних походах» [5] .

З приводу останнього пункту між С. Потоцьким і василіянами, які не хотіли бути підручними бернардинів, виникло непорозуміння. Врешті Потоцький від останнього пункту угоди відмовився.

Прихід австрійської влади, а також смерть Салезія Потоцького розкріпачили кристинопільських монахів-василіян і в діях, і в поглядах. Про це можна судити хоч би з цього запису, який вони зробили в своєму Літописі 28 червня 1773 року:

«26 червня визивали Піяри з Варяжа Василіян на фільософічну диспуту до Варяжа, але Василіяне там не явилися» [6] .

Для зміцнення своєї влади уряд Австрії здійснив деякі політично-адміністративні нововведення. Белзьке воєводство, до якого входив Сокаль, було перетворене в округ. Колишній шляхетський сеймик ліквідовано Його місце зайняв єдиний становий сейм, який складався з магнатів, шляхти і вищого духовенства.

«Словнік ґеоґрафічни крулєвства польскєґо і інних краюв слов'янскіх» під редакцією Б. Хлебовського і В. Валевського (Варшава, 1890, т. XI) подає про територію і населення Сокальського повіту такі відомості:

Загальна площа повіту 1 344,74 кв. км.

Населених пунктів 99

Фільварків 86

Міст 5 (Сокаль, Белз, Кристинопіль, Варяж, Тартаків)

Землі повіту:

Орної ріллі 69 240 га 37 а

Лук і сіножатей 21 295 га 72 а

Городів 2 489 га 49 а

Пасовищ 6 078 га 75 а

Лісів 30 344 га 77 а

Боліт і степів 274 га 89 а

Інших ґрунтів 3 752 га 17 а

Разом земель 133 475 га 18 а

Населення повіту:

У 1880 році було будинків 12 584

В них проживало населення 80 394 чол.

в т. ч. чоловіків 39 606

жінок 40 778

На 1 кв. км. припадало 60 чол.

На одну громаду припадало 740 чол.

На один фільварок 83 чол.

За віросповіданням населення поділялось: 54 065 чол. греко-кат., 14 288 чол. римо-катол., 11 758 чол. ізраїльське, 283 інші. Розмовляли мовами: українською — 54 260 чол., польською — 24 481 чол., німецькою — 1378 чол.

Письменність населення:

Вміють читати і писати — 10 441 (в т.ч. — 6718 чол., 3723 жінки).

Заняття населення (у відсотках):

Землеробством 72,59

Гірництвом 0,04

Промислом 10,32

Торгівлею 2,64

Урядовців, священиків, учителів, працівників громадських організацій, їх родин, домовників, служниць було 1,77 відсотка.

Адвокати, нотаріуси, архітектори, інженери і лікарі — 0,29.

Власників будинків, капіталістів, їх родин — 0,53. Робітників зі змінним заняттям — 10,82.

Tartakowski · Gość

НА ШЛЯХУ ВІДРОДЖЕННЯ

Під час австрійської анексії наших земель українці Прибужжя перебували в стані національного пригнічення і соціальної нерівноправності. В містах і селах не було українських шкіл, організацій, багатих ремісників... Церкви збідніли. Священики і дяки не мали відповідної освіти. Низькою була їхня національна свідомість. Сільське духовенство майже нічим не різнилося від простого селянського загалу. Воно орало землю, обробляло її, доглядало худобу... Такими сумними були наслідки більш як трьохсотлітнього господарювання в Прибужжі польських феодалів і магнатів.

Австрійський цісар Йосиф II, який під час своєї поїздки у Галичину побував також на Сокальщині, звільнив 1776 року українських уніатських священиків від панщини і зрівняв їх у правах з римо-католицьким (латинським) духовенством.

Через сім років після того заснував у Львові духовну семінарію, з якої згодом вийшов організатор «Руської Трійці», ініціатор видання першої в Галичині книжки українською мовою — «Русалки Дністрової» і духовний пробудитель краю Маркіян Шашкевич.

Один з приятелів членів «Руської Трійці» священик Іван Бірецький згодом щиритиме її ідеї на Сокальщині і, зокрема, в м. Угнові, де чимало зробить для національного відродження цього міста. Цьому сприяв багатий і здібний купець Степан Жуковський, який займався продажем худоби і лісу й зумів набути на цьому великий капітал. Жуковський дає гроші для будівництва бурси і церкви в Угнові, на стипендію учням, які після закінчення бурси успішно вчаться в гімназіях, а також на різи благодійні цілі. Завдяки Степану Жуковському чимало молоді Угнова здобуває вищу освіту.

Великий вплив на благодійництво С. Жуковського мав священик І. Бірецький. Таких щедрих українських фундаторів, як в Угнові, не було на той час у жодному місті Галичини. Не мав їх і Сокаль. Але на початку XIX століття в цьому місті над Західним Бугом інтенсивніше розвивається ремісництво. Тут діють майстерні, де дублять шкіри й виготовляють сідла, полотно, шовкові тканини, функціонують винокурня, гончарня і миловарня. Крім того, міщани займаються землеробством.

Починаючи з 1830 року Сокаль помітно розбудовується. Цьому сприяє відкриття на Західному Бузі модних купань, які, за визнанням лікарів, оздоровлювали людей від недуг. Рекламування цілющих властивостей ріки діяло ефективно: на її берегах збиралися щоліта тисячі хворих, а також цілком здорових багатіїв... Для приїжджих не вистачало житла. Тому тут починають споруджувати невеликі будинки по вулиці Шляхетській (тепер — ім. Богдана Хмельницького), на якій мають можливість поселятись і хворі, й ті, хто прибув на купання заради моди. Коли 2 серпня 1830 року в Сокалі спалахнула пожежа, то неушкодженою залишилась тільки вулиця Шляхетська.

Оздоровчі купання в Західному Бузі закінчувались для багатьох трагічно — щоліта з його вод не поверталося по кільканадцять людей. Ріку прозвали тоді зрадливою, бо її верхня течія була привабливо-спокійною й теплою, а нижня — стрімкою та холодною, що й призводило до нещасть.

У 1841 році Сокаль розширив свої межі. До нього прилучилося передмістя Бабинець. Чіткіше окреслились контури частин міста. Південний район Сокаля звався Колонією. Найстарішою частиною міста були Зарванці. Тут колись осіли перші міщани, а з плином століть цей «Старий Сокаль» заселили євреї. Північний район звався Каравани. Поряд з Дерешівкою розташовувався Бабинець, який простягався до села Поториці.

У 1847 році польський краєзнавець М. Стечинський писав, що Сокаль є дерев'яним, брудним, сумним і переповненим єврейством, яке живе у вічному нехлюйстві [1] .

Відміна в 1848 році панщини вселила в жителів Сокаля і довколишніх сіл надію на краще майбутнє. Але вона невдовзі затьмарилась угорським повстанням 1849 року, яке ставило під загрозу знищення перших спроб українського національного відродження. Тому коли австрійський уряд дозволив організувати «Руських стрільців» для стримування угорців, які рвалися через Карпати, щоб з'єднатися з польськими повстанцями, то охочі вступити до лав цього українського формування були й на Сокальщині.

У 1867 році Австрія стає Австро-Угорщиною. Верховодити на Сокальщині, як і по всій Галичині, продовжують поляки. Австрійці віддали перевагу сильнішим. Але такий розвиток подій спричинився до того, що значна кількість несвідомого українського населення Сокаля і повіту почала піддаватися впливу москвофілів, які одержували фінансові подачки з Росії і баламутили людей, що начебто між русинами (українцями Галичини) і рускімі з Росії нема жодної різниці.

З-поміж поширювачів цих сентенцій особливо виділявся наш краянин, вихідець з м. Угнова Богдан Дідицький, який упродовж десяти літ (з 1861 по 1871) був редактором львівської газети «Слово» й інших видань [2] . Як один з ідеологів москвофільства, він мав чимало однодумців і приятелів у Прибужжі, зокрема серед деяких священиків.

Ліквідація феодально-кріпосницьких відносин стала передумовою розвитку капіталізму в Галичині, де розпочалося спорудження фабрик, заводів, доріг і залізниць. У 1878 році гостинець (битий шлях) зв'язав м. Великі Мости з Кристинополем (Червоноградом), а пізніше — з Сокалем.

1 липня 1884 року до Сокаля прийшов по новозбудова-ній залізниці перший поїзд. Вона була прокладена з м. Ярослава і з'єднувала Сокаль з Рава-Руською, Кристинополем, Островом, Жужелем і Белзом. Власником цієї залізниці, що простяглася на 143 кілометри, був Кароль Людовік — австрійський принц.
Відтоді Сокаль через Раву-Руську мав нормальне сполучення зі Львовом. Це значно прискорило розвиток міста. Про нього вже не говорили, що світ тут «забито дошками». Тоді ж інтенсивніше починає використовуватись й артерія Західного Бугу. Під час прибуття води по ньому сплавляють будівельний ліс. Взимку, коли ріка замерзає, його доставляють по льоду.

У 1898 р. над будинком Сокальського магістрату (тепер там міська рада) споруджено вежу з годинником.

Згідно з «краєвим законом» від 1891 року, Сокаль іменується вільним королівським містом і належить до 30 найбільших міст Галичини. Тоді в ньому нараховувалось 8006 жителів. Серед них писати і читати вміли лише 1997 мешканців чоловічої і 1597 — жіночої статі. Не вміли ні читати, ні писати 1993 мужчини і 2364 жінки. Цю неграмотну частину населення австрійські урядовці глузливо називали «анальфабетами».

Боротьба українців Сокаля за національні права переходить наприкінці ХІХ століття на дещо вищий рівень — депутатський. Львівська газета «Батьківщина» 1890 року повідомляла: «11 жовтня відбулися вибори бурмістра для Сокаля. Ним вибрано кандидата, міщанського депутата В. Байду на місце В. Филиповського, адвоката, кандидатура котрого упала лиш одним голосом, який віддав чесний міщанин Петро Демчук за Байду.

Був присутній староста Діонісій Завадскій, до котрого відносяться наші сокальські русини недовірчиво. Він не любить русинів» [3] .

Це, а також інші тодішні повідомлення української преси засвідчують, що національна свідомість сокальчан дедалі зростала. Деякий вплив на її формування мало політичне товариство «Руська рада», засноване в Сокалі 1895 року з ініціативи краєзнавця священика Василя Чернецького — одного з перших організаторів читалень у Сокальському повіті.

Кілька літ згодом, коли в Сокалі поселився адвокат Євген Петрушевич — майбутній Президент Західноукраїнської Народної Республіки — палітра громадсько-політичного життя міста і повіту стає більш різнобарвною. Зароджується товариство «Просвіта», відкривається казино «Руська Бесіда», виникають інші організації.

У Сокалі на цей час великої промисловості не було. Тут знаходились млини, ґуральні, цегельні заводи і тартаки.

Весною 1904 року сокальці приступили до будівництва церкви св. апостолів Петра і Павла. Протягом двох тижнів вони добровільно і безплатно копали траншеї під фундамент храму. Селяни з Ількович, Поториці, Завишні, Скоморох і Конотоп звозили дерево.

Урочисто, з участю багатьох мешканців міста і довколишніх сіл, закладався під церкву перший наріжний камінь. Тоді у фундамент вмурували фундаційну пергаментну грамоту, підписану духовенством і найбільш відомими сокальськими міщанами. Ця грамота була вкладена в пляшку. В неї умістили також по одному номіналу тодішніх австрійських монет.

Підрахували, що вартість церкви становитиме 240 тисяч корон. Повітова рада виділила для будівництва 3 тисячі корон, громадські організації — 600. Австрійський цісар Франц-Йосиф офірував на спорудження храму 4000 корон. Значну суму — 39 тисяч корон внесли парафіяни, громадськість повіту. Ще більшу — 55 305 корон — Рада християнська м. Сокаля [4] . В місті не було жодної родини, яка б не зробила пожертви на будівництво церкви. Та цих грошей теж не вистачило. Тому 30 тисяч корон довелось позичити в банку.

Коли дійшло до позолочення церковних хрестів — чимало міщанок віддали на це дукати зі своїх намист. Своєрідним «мотором-душею» спорудження храму був парох Василь Левицький. Йому папа Пій X надіслав за це грамоту, а для церкви подарував образ [5] .

Посвячення храму св. апостолів Петра і Павла відбулося 30 травня 1909 року. З цієї нагоди містом пройшли кінні загони поторицької «Січі» та сокальського «Сокола».

Та попри помітний поступ у національному відродженні не вистачало української інтелігенції', яка б повністю взяла на себе просвітницько-духовну діяльність, організаційну роботу в політичному й економічному житті Сокаля й повіту. Цим в основному займалися юристи Володимир Матвієвський, Євген Петрушевич, учителі Петро Будзінський, Йосиф Раковський, священик Василь Левицький, маляр Василь Коцко, Роман Перфецький, міщани-хлібороби Антін Караван, Василь Лихограй, Яків Семенюк, Данило Вибранець та інші. Найбільш активна інтелігенція об'єднувалася навколо адвоката Євгена Петрушевича, який у 1907 році, а згодом у 1911-му, був обраний послом австрійського парламенту від округу, до якого входили Сокальський повіт і міста Броди та Радехів.

Євген Петрушевич чимало зробив для відродження Сокаля й повіту і мав прихильників та однодумців серед значної частини свідомого селянства, котре не піддалося впливам москвофільства і вело проти нього постійну боротьбу.

...Наприкінці 1906 року в Сокалі почало діяти товариство «Січ». Першим його кошовим вибрали Володимира Матвієвського — адвокатського кандидата, пізніше — Івана Драгана. «Січ» здебільшого займалася військовим вишколом молоді, готуючи її до майбутньої боротьби за кращу долю України. Вона проводила фестини, засновувала читальні «Просвіти». Членами «Січі» були в основному юнаки і дівчата. Для проведення своїх навчань це напіввійськове товариство збиралося на лісових галявинах Валівки. Хлопці вчилися стріляти. Робили це таємно, аби не довідалася влада. Популярність товариства дедалі зростала. 1909 року на його січове свято прибув до Сокаля «Січовий Батько», посол австрійського парламенту Кирило Трильовський.

На 1914 рік територія Сокаля становила 4926 моргів. Тут мешкало 11 609 чоловік. На чолі Сокальського магістрату був бургомістр Владислав Вейда [6] .

1 лютого 1914 року в Сокалі відбулося велике народне віче. У ньому взяло участь понад 1500 чоловік, які прибули сюди майже з усіх міст і сіл повіту. i

Tartakowski · Gość

У СВОЇЙ ДЕРЖАВІ

У другій половині 1918 року майже всі політичні партії і організації, що діяли в Галичині, усвідомлювали неминучість розпаду Австро-Угорської імперії. Але найгостріше відчував важливість грядущих подій Український військовий комітет, який очолив сотник Січових стрільців Дмитро Вітовський.

Ввечері 31 жовтня 1918 року Дмитро Вітовський зібрав у Народному домі Львова військову нараду. Виклавши план повстання, він дав українським військовим загонам наказ роззброїти між третьою і четвертою годинами ночі частини австрійської армії і захопити у Львові всі найважливіші об'єкти: склади зброї, пошту, телеграф, залізничний вокзал, міську ратушу, урядові будинки... Ще з ранку 31 жовтня з подібним наказом та інструкціями було послано гінців у кожен повіт, у тому числі й Сокаль.

Наказ було виконано. Вранці 1 листопада 1918 року древнє місто Лева пробудилося в Західній Українській Державі. Цього і наступного дня її владу було встановлено в усій Галичині. Тринадцятого листопада Західну Українську Державу перейменовано на Західноукраїнську Народну Республіку — ЗУНР. Її уряд видав закон про восьмигодинний робочий день, передачу землі селянам...

Учасник листопадового перевороту в Сокалі Олександр Охрім*, який потім був сотником УГА, в своїх спогадах зазначає:

«Переворот в Сокалі ми провели зі селянами з довколишніх сіл... Головний сокальський постерунок ми зловили в сні в 3 год. ранку. Тут ми дістали поверх 20 добрих крісів і досить набоїв, бо наше оружжя на початку складалося з мого револьвера і двох крісів, в тім один старий, на один набій. Відтак прийшов на чергу другий постерунок, а потім військові частини. Ще перед полуднем ми упоралися з нашим військовим завданням і перебрали владу від місцевого повітового старости» [1] .

Ні дня, ні числа встановлення в Сокалі української влади О. Охрім не подає. Проте відомо, що тут ситуація була дещо складнішою. Своєчасному проведенню перевороту в Сокалі завадили наявні у ньому військові підрозділи. 1 листопада 1918-го в місті ще функціонувала австрійська влада. Згодом газета «Голос з над Буга» (1918 р.), що почала виходити в Сокалі, повідомляла: «...в нашім місті Сокаль скинено 2 падолиста с. р. старосту Зачка, а вибрано повітовим комісаром суддю Євгена Тисовського» [2] .

Того ж дня посадником Сокаля призначено Миколу Лонкевича, керівником харчової управи Івана Комаринського, референтом шкільництва — Павла Банаха.

В усіх державних школах заведено викладання українською мовою. Директором гімназії у час ЗУНР був Ярослав Біленький, семінарії — Володимир Коцовський, жіночої семінарії — о. Захарій Лехицький. Ярослав Біленький водночас редагував газету «Голос з над Буга».

Новостворена Західноукраїнська держава з перших днів свого існування була вимушена вступити у війну, яку їй нав'язала Польща. Але в цей час відчувалася гостра нестача війська. Тому Сокальщина готувалася до оборони кордонів з Польщею власними силами. Та не обійшлося в цій важливій справі без нерозторопності, пасивності і зволікань. Про це писав у своїх спогадах член тодішнього уряду ЗУНР Лонгин Цегельський, який у листопаді 1918 року приїжджав у Сокаль, щоб ознайомитися, як тут іде формування українського війська. Лонгин Цегельський вважав, що найбільше зробив в організації оборони Сокальщини повітовий кошовий «Січей» Іван Драган. Про нього і обстановку в місті він сказав так:

«...Драган був домінуючою постаттю серед якихось наполоханих патріотів у Сокалі. Вони не були певні себе... Єдиний Драган був спокійний. Ціла розмова велась довкола оборони Сокальшини. Деталів не тямлю. Пам'ятаю лиш, що Драган був певний себе та сподівався до двох-трьох днів мати 600—800 охотників-мілщіонерів із кол. січовиків, вояків на відпустках тощо. Були там два-три молоді старшини, які обняли команду тієї збройної сили. Але я бачив, що дійсним командантом є Драган. Він і дотримав слова. Оборонив повіт, поки не утворився правильний український фронт...» [3] .

Цей критичний момент і невизначеність, про які розповів Лонгин Цегельський, швидко минули. На оборону Республіки Сокальщина кинула значні сили і впевнено закладала підвалини нового життя. Місцева влада рішуче взялася за наведення порядку. Це підтверджує звіт комісара повіту Є. Тисовського зі Сокаля — Белза, написаний у другій половині листопада 1918 року. Подаємо його повністю.

ЗВІТ ЗІ СОКАЛЯ—БЕЛЗА

Дотеперішній стан в окрузі Сокаль — Белз від часу перевороту змінився в той спосіб, що з огляду на великий обсяг повіту Сокаль — Белз, на сесії комісарів за взаїмною згодою виділено повіт Белз в осібну експозитуру і вибрано помічним комісаром суддю Гісовського на округ Белз з тим, що військові справи мають підлягати комісареві зі Сокаля, зглядно также військовій команді. В справах політичної і загальної ваги має Гісовський здавати щотижня справоздання. Цей поділ пожадний тим більш, що сокольська організація не була в силі опанувати далеких сіл і в них доси пиняво йшла організація під кожним поглядом.

Щодо організації в повіті Сокаль, то цілу адміністрацію пущено в рух, комісари сходяться на сесії щодві неділі, порішено найактуальніші справи, як справу опалу, усталення цін, організації міліції на лад січової організації. Щодо неї останньої, то на чолі її стоїть Драган, бувший організатор «Січей» як кошевий і два осавули, які мають задачу їздити і організовувати села. Щодо них, то військовість боїться їх діяльності, щоби не тягнули багато до міліції (яка, зрештою, має повнити службу без зброї), і в цей спосіб для демагогічних цілей не ослабляти сили організуючої армії.

Щодо обняття урядів, то майже всі поляки поусувалися або взяли відпустки (як в старостві),— в суді урядують, бо начальником є українець. Шкільні справи налагоджено в той спосіб, що віддано управу гімназії проф. Біленькому, народні школи проф. Банахові зі згляду на ренегацтво дотеперішньою інспектора Стефанціва, хоч цей зголосився до служби і його принято, але провід має Банах.

Щодо ратункової акції для попалених сіл, знищених війною (особливо п'ять сіл надграничних, які щойно вернули), то управа повіту мусить завчасу подбати про запаси збіжа, бараболь для них і в тій ціли думає звернутися до дворів о поміч, це, зрештою, також в їх інтересі, щоби охоронитися перед большевизмом Най дадуть завчасу.

Щодо військових справ, то під проводом сотника Охрима праця пішла вперед, так що одну сотню вислалося до Львова і 15 фір з харчами. В останніх днях з причин номінацій \і інших особистих справ прийшло до непорозуміння між Шалинським а Охримом і часть старшин просто не слухає Охрима, відпускають асентерованих людей на власну руку додому і вже вкралася дезорганізація, якої наслідком є те, що вояки дезертирують. Думаємо, що військовий секретаріат з огляду на те, що Сокаль є граничним повітом, вгляне на це і заведе дисципліну, висилаючи когось на розвіди або в інший спосіб.

Щодо воєнної позички, податків всіляких, від тютюну і т. д. пускається в рух все можливе, щоби здобути гроші, бо інакше все стане.

Що зробити з бувшим старостою зі Сокаля Жачком? Його касові книги не в порядку, одна бракує і визнатися ніхто не може: він зі Сокаля усунувся і мешкає під дозором у Жовкві; рахунки з ним списалося, що можна було, бо претенсій ріжних приватних вірителів до нього багато і то на грубі тисячі. Він вів інтереси ніби приватно, ніби публично для уряду, достачав до Кракова, Варшави полотна, зреквізовані австрійськими військами на Волині та відпродані Жидам. Про вислід доходжень з ними донесено і чи не добре було би його спровадити до Львова і замкнути. Ждемо всі з тугою, коли раз Львів буде вільний. Що слати у Львів? Просимо машин, а харчу буде у нас доволі. Щодо людей, то наразі слабше, бо організація в ході.

Євген Тисовський. Народний комісар [4] .

Тим часом на західній і північно-західній околицях Сокальщини з перших тижнів існування ЗУНР точились запеклі бої. Лінія польсько-українського фронту тягнулася від Рави-Руської через Угнів—Нисмичі на Володимир-Волинський...

Стрімко розгортався процес формування армії. Сокальський часопис «Голос з над Буга» у ці дні інформував: «До війська зголошуються всі дуже радо, бо знають, що тепер рішається наша доля, що усі сини українського народа йдуть на завзятий бій за святу справу, за нашу волю й щастє» [5] .

У перші тижні українсько-польської війни Сокальщину і деякі прилеглі до неї території (частину Волині) називали «північною областю ЗУНР». Комендантом цієї області був вихідець із Наддніпрянщини полковник Микола Захаріїн, повітовим комендантом — сотник Осип Семенюк, комендантом жандармерії — Іван Дронюк. На чолі перших військових формувань Сокальщини стояв сотник Осип Демчук.

25 грудня 1918 року військовим комендантом на округ Сокаль—Белз призначено сотника Петра Петрика [6] .

Проти польських військових відділів, які намагалися в грудні захопити північну Галичину, полковник Віктор Курманович за дорученням командування Галицької Армії створив групу «Північ». Вона мала такі підгрупи: Сокальську, Угнівську, Белзьку, Равську та Янівську, котрі виникали поступово, залежно від розвитку подій. Спочатку вони діяли самостійно. Та вже в грудні їх віддали під одну команду, а в другій половині січня створили з цих груп І Корпус Української Галицької Армії, який широкою дугою тримав фронт на північний захід і північ від Львова. Осідком команди групи «Північ» спочатку був Сокаль, а команда Корпусу перебувала в Камінці Струмиловій [7] .

До І Корпусу УГА, що створився на основі групи «Північ», належали такі бригади: 5-та Сокальська, 9-та Белзька, 6-та Равська і 10-та Янівська. Майже кожна з них (за винятком Белзької) складалася з 4 куренів піхоти, гарматного полку, відділу кінноти, сотні саперів та інших допоміжних відділів. Першим командиром 5-ї Сокальської бригади УГА, в котрій налічувалось майже 6000 чоловік, став сотник Петро Петрик, а згодом, коли вона влітку 1919-го переходила Збруч, її очолював сотник Володимир Косар.

Дев'ята бригада УГА, котру називають Белзькою або Угнівською, теж сформувалася в січні 1919 року. Спочатку нею командував сотник Володимир Стафіняк, а з березня її водив у бої онук українського письменника і духовного пробудителя Галичини Маркіяна Шашкевича отаман Богуслав Шашкевич [8] .

У дні війни Сокаль зберігав спокій. Тут енергійно взялася за працю Українська повітова харчова управа. Вона відрядила своїх «відпоручників» до Борислава й Луцька, щоб домовились про поставки в Сокаль нафти і цукру, яких у місті залишилось обмаль. Управа інформувала населення про те, який товар можна придбати у її крамниці в Сокалі, застерігала селян від поспішного розпродажу збіжжя й масового вивезення його на Волинь...

У період існування ЗУНР Сокальщина запровадила власні гроші, що називалися повітовими кредитовими бонами. Вони мали полегшувати розрахунки за товар і послуги, виконувати роль розмінної монети.

На початку січня 1919-го в Сокалі відбулося віче, котре схвалило ідею Злуки Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки в одну соборну, незалежну державу. Виступи на ньому 12-ти промовців — жителя села Спасова Марка Мельника, стрільця УГА Тихона Борачука, організатора Вільного козацтва Антона Шурмяка, голови харчової управи Іван

Tartakowski · Gość

БОЇ ЗА СОКАЛЬЩИНУ

До місяця лютого 1919 року в Сокалі перебував штаб І Корпусу УГА. Спочатку ним командував Віктор Курманович, а відтак — Осип Микитка.

Одним з найважливіших відрізків фронту вважався Угнівський. Його називали «відтинок Угнів». Він найглибше вклинювався на північний захід до Польщі і перебував під постійною загрозою противника, який з усіх сил намагався не допустити ударів Галицької Армії по «допомогових обозах», що спрямовувались з глибин Польщі на Львів.

Очевидно тому командування збройними силами ЗУНР уже з перших місяців (15 грудня 1918 року) надіслало на відтинок Угнів значне підкріплення — добре навчений і дисциплінований гуцульський курінь імені гетьмана І. Мазепи. Цей курінь ще звали Коломийським. Він налічував 850 чоловік і складався з чотирьох піхотних і однієї скорострільної сотень, відділу телефоністів і харчового обозу... Стрілецькі сотні очолювали бувалі в боях старшини Степан Васкан, Юрко Мельник, Микола Арсенич, Сава Никифор'як, хорунжий Ярослав Чубатий та інші.

Угнівський курінь, що був в основному сформований з юнаків навколишніх сіл та угнівчан, очолював студент-медик Іван Пушкар. Особливою хоробрістю виділялася в ньому сотня четаря Андрія Шустикевича.

Завдяки поповненню загальний кількісний склад частин Галицької Армії на відтинку Угнів становив у другій половині грудня 1918 року 1600 чоловік, у тому числі (крім уже названих) — батарея гармат, 50 кавалеристів, 40 старшин, один лікар і один хорунжий-фармацевт. На озброєнні мали також 16 кулеметів і, як звичайно, кріси. Комендантом відтинка Угнів був сотник Володимир Стафіняк (у різний час ці обов'язки виконували Шлемкевич та Хром'як).

12 грудня Начальна команда Галицької Армії повідомляла: «На захід від Сокаля в околиці Ощів і Долгобичів наші стежі мали бої з Поляками і примусили їх до відвороту» [1] .

16 грудня вона подала таку інформацію: «На північ від Сокаля ми заняли Літовиж і Біличі. На фронті Угнів—Рава спокій» [2] .

Однак протягом другої половини грудня 1918 року бої на цій ділянці фронту ставали дедалі частішими і запеклішими. Вже 19, 25, 26 і 31 грудня у них вступили сотні новоприбулого гуцульського куреня під командою Степана Васкана та Юрка Мельника і здобули кілька значних перемог. Та ці перемоги давались дорогою ціною. До початку нового 1919 року на відтинку Угнів Галицька Армія втратила трьох курінних командирів. Рідшали ряди стрільців. З обох сторін було чимало вбитих, поранених.

У кінці листопада 1918 року ситуація складалася так, що українські військові загони залишили Львів.

Але, поповнившись свіжими силами, невдовзі почали за нього відчайдушні бої. Часті атаки стрільців Галицької Армії настільки пошарпали і ослабили залогу противника, сформовану в значній мірі у Польщі з добровольців військової організації (всього за період українсько-польської війни їх було направлено з «Королівства» у Львів 50 тисяч), що її поразка здавалася неминучою.

Це особливо занепокоїло майбутнього вождя Речі Посполитої Ю. Пілсудського, який уважно стежив за розвитком подій і розумів, що без допомоги ззовні Львів у польських руках довго не втримається.

Вже на початку січня 1919 року Ю. Пілсудський підготував у Варшаві стратегічний план дій, видавши наказ, який безпосередньо поширювався також на територію Сокальщини. Він мав на меті відрізати Прибужжя та інші населені пункти від основних частин української армії, що вела бої під Львовом, і унеможливити надання їй допомоги силою, одягом, харчами...

Ось основні пункти наказу Пілсудського, адресовані генералу Ромерові. Наводжу їх з книги мемуарів колишнього польського полковника В. Гуперта «Walki о Lwow...»:

«...а/Шт. Ген. з 1-1919: Бригада Бєліни разом з одним батальйоном і одною батареєю має 4 січня здобути Сокаль і забезпечити залізничні мости через Буг...

1) 3 метою надання допомоги Львову, який під загрозою, рекомендую сформувати групу «Буг», доручаючи командування генералові Ромерові...

.....................................................................................................................................................

3) ...Щоб перешкодити поверненню і унеможливити пересилання українських підкріплень зі сходу, необхідно якнайшвидше знищити мости на Бузі і перервати з'єднання Стоянів і Красне — Львів».

Пілсудський» [3] .

Наказ Ю. Пілсудського здобути 4 січня 1919 року Сокаль і взяти під контроль залізничні мости через Західний Буг виявився фікцією. Він не врахував основного фактора — можливостей польських військ і сили опору — українських, які в перші два місяці війни мали помітну перевагу над противником. Хоч, зрештою, на перший погляд можливості групи «Буг» генерала Ромера були великі. Вона складалась з 4200 чоловік, у тому числі 120 офіцерів. У своєму розпорядженні мала 18 гармат, 46 кулеметів, вдосталь карабінів, 250 возів і 22 польові кухні...

Основні події розгорталися так. Уночі з третього на четверте січня великий польський загін, яким командував майор Ліса-Куля, наніс несподіваний і сильний удар першій угнівській сотні четаря Д. Бречки. Розбивши її, він взяв у полон 30 стрільців і замкнув у церкві. Але їх того ж таки дня визволили. Зроблено це завдяки успішній контратаці сотень гуцульського і угнівського куренів, які завдали противнику відчутної поразки. В затяжному бою, що прогримів у відкритому полі за Угновом, він утратив 80 чоловік убитими, одну гармату і шість кулеметів. Українські сотні недорахувалися лише одного стрільця — Корнила Вербового. Він поліг у цьому бою. Кілька його друзів було поранено.

Не щастило польським воякам і під селом Варяжем. Тут другого і восьмого січня їх розгромили «вільні козаки», якими командував Антін Шурмяк — уродженець Волиці Комаревої.

Не сприяли виконанню наказу Ю. Пілсудського і його далекосяжних планів щодо захоплення Прибужжя й, зокрема, Сокаля також події, що розгорталися в околицях села Угринова. Згідно з даними польського полковника В. Гуперта, в боях за Угринів 8 і 9 січня 1919 року поліг 61 стрілець Української Галицької Армії. Проте наступ польських загонів тут захлинувся надовго. Оборонцям Угринова самовіддано допомагали його жителі. Велику роль відіграли в цій боротьбі їх висока національна свідомість і витривалість. Врешті, атаки на Угринів польських відділів групи «Буг» закінчились невдачею. П'ята Сокальська бригада УГА відкинула їх у напрямку на Грубешів. У ці дні газета «Голос з над Буга» писала, що 8 січня на прорив Сокальсько-Белзького фронту поляки кинули понад 3000 чоловік. Тут велись завзяті бої з 3-ї години ранку до вечора і закінчились повною перемогою українського війська на цілім бойовім відтинку. Противник зазнав значних утрат — понад 250 чоловік убитими і пораненими. Стрільці УГА взяли 68 полонених і здобули десять скорострілів [4] .

Не мав успіху й польський наступ на Угнів, який тривав 7 і 8 січня. Українські відділи відібрали в противника залізничну станцію, а 9 січня прогнали з-під Угнова його кавалерію.

Саме в цей час на підмогу Дев'ятій бригаді УГА поспішала з Холмщини сотня петлюрівців. Вона прибула в Сокаль і звідси в перший день Різдва від'їхала просто на фронт до Угнова [5] . Ці воїни армії УНР мали на озброєнні кріси і скоростріли. їх командиром був сотник Єрощук, родом з Полтавщини.

Тривала підготовка до нової оборони Угнова. Проте 19 січня, на Йордан, усе місто врочисто й спокійно святило воду з участю своїх захисників — стрільців Дев'ятої бригади УГА. В цей день чота Коломийського куреня дала почесний салют з «приводу многоліття Української Держави, Уряду й Народові» [6] .

Через кілька днів (12 січня) до Рави-Руської прибула група польських військ з Варшави під командуванням полковника Бербецького. Вона складалася з трьох батальйонів піхоти і гарматної батареї. Згідно з розпорядженням генерального штабу, їй було поставлено завдання атакувати Угнів, а відтак, ударивши на Сокаль, зайняти його. Групі Бербецького мав допомогти своїми підрозділами майор Ліса-Куля. До цієї акції він готувався в Руді Журавецькій (Польща). Але невдалий наступ польських військ у напрямі Жовкви ці плани поламав.

У січні-лютому 1919 року завершився процес формування УГА. Це полегшило дії П'ятої Сокальської бригади.

Уся свідома молодь Сокальщини, уся інтелігенція цілком віддавали себе в ці дні обороні краю. Одні воювали в складі П'ятої Сокальської бригади, інші йшли туди, де були найбільш потрібні і корисні.

Військове командуваннг УГА на Сокальщині було добре поінформоване про плани противника. Тож удень і вночі пильно контролювалися здобуті позиції, охоронялися мости через Західний Буг. Не дрімали й польські розвідувальні загони. Вони знали, що в Сокалі знаходиться незначна кількість українських військ, тобто 600 чоловік. З них 400 стрільців-піхотинців і 200 кіннотників. Для міста, в якому життя текло своїм мирним руслом, їх цілком вистачало. Основні ж сили П'ятої Сокальської бригади дислокувались уздовж 70-кілометрової лінії фронту або поблизу неї, де в будь-який час могла нависнути небезпека, де вирішувалась доля Прибужжя, Республіки.

...Січень 1919 року приніс дошкульний холод і вкрив землю майже метровою пеленою снігу. Це затрудняло службу і побут стрільців УГА, які були погано забезпечені теплим одягом і взуттям. Через те мусили частіше мінятись на бойових позиціях і стійках (постах). Збільшувалась кількість виснажливих боїв і недоспаних ночей. Зростали втрати... 6 січня смертельно поранено командира Угнівського куреня Івана Пушкаря. 21 січня в п'ятигодинному важкому бою загинув четар Степан Васкан. Ворожа куля скосила його, коли вів стрільців свого куреня в атаку на залізничну станцію Угнова, де тимчасово закріпились польські загони. Станцію було взято.

Втрати кращих воїнів не припинялися й у наступні дні. 26 січня під час оборони села Карова не стало Юрка Мельника — здібного командира і кулеметника, котрого часто бачили на передній бойовій лінії, де зігрівав друзів словом, наказував, вів...

Хто ж вони, ті сміливці, котрі впали у січневих боях 1919-го? Іван Пушкар — селянський син з Вербиці, що в Рава-Руському повіті, студент-медик. В українську армію пішов добровільно. Проявив себе кмітливим військовим організатором.

Подібна біографія й у Степана Васкана. Він теж був студентом. Учився на правничому факультеті університету. А народився в селі Варенчанка, що коло Кіцманя на Буковині. В часі останніх боїв у районі Угнова С. Васкан командував куренем. Відважний і рішучий...

Анатолій Гусев також був студентом-юристом. Народився в Києві. Мав 23 роки. Сотник Єрощук ще до приїзду з Холмщини в Сокаль узяв його своїм ад'ютантом. У бою під селом Михайлівкою Анатолій Гусев чотири години поливав кулеметним свинцем польські батальйони, що наступали з бронемашиною і двома гарматами. Його двічі було поранено. Коли третя куля смертельно прошила живіт — подав стрільцям знак рукою, щоб відступали. Відразу біля свого скоростріла й помер.

Після Михайлівського бою сотник Єрощук мовив про Гусєва так: «Славний був борець, щирий син України! Повірте мені: я б без слова дав відрубати собі праву руку, коли б ще раз побачити його» [7] .

А Юрка Мельника — свого пораненого командира стрільці вихопили майже з-під ворожих багнетів. З Карова доставили його до Белза і там перев'язали. По дорозі до військового шпиталю в Сокаль Юрко тихо заснув і вже не пробудився. Перед тим він ще попросив друзів, щоб, коли помре, — поховати його в рідній Коломиї. Це останнє прохання, вони &