Sokal - historia i dzień dzisiejszy miasta i rejonu

Tartakowski · Gość

РОКИ ДВОХ ОКУПАЦІЙ

Втрата Української держави поламала долі сотень сокальчан і їх родин. Над окупованим повітом з дня на день висіло передчуття тривоги: почались переслідування й арешти українських патріотів, які в 1918— 1919 роках утверджували владу ЗУНР і з тих чи інших причин не відійшли з відступаючою 5-ю Сокальською і 9-ю Белзькою бригадами УГА.

В жахливих умовах перебували полонені стрільці і старшини Української Галицької Армії. Вони зазнавали знущань і голоду. Інколи їх гнали вулицями Сокаля на працю. Дехто зі свідоміших міщан намагався допомогти їм харчами, але через заборони це не завжди вдавалося. Набагато краще було з поміччю стрільцям у Белзі.

Тут у липні 1919 року почав працювати Комітет допомоги полоненим воїнам УГА. Він навіть придбав кухню для приготування їжі. Продукти для інтернованих стрільців спочатку давали белзькі міщани, а потім селяни Жужеля, Гори, Жабча Мурованого, Перемислова, Тушкова...

У Белзі було майже 100 полонених українських стрільців. Їх тримали у єврейській божниці і бараках. Опіку над ними взяли українські жінки і дівчата, які теж побували у польських таборах і щойно з них повернулися.

Війна забрала в могили цвіт молоді Сокальщини. Якщо 1900-го року в Сокалі було 11 600 мешканців, то на кінець 1920-го — 10 000. Кількість населення в повіті зменшилася на 13 відсотків. У цей час у ньому налічувалось також 6788 дітей-сиріт, або 15 сиріт на 100 мешканців. Багато з них, утративши батьків, не мали засобів до існування і змушені були йти у найми або куди доля вела. Тоді ж на Сокальщині зареєстровано 1343 безробітних.

Але окупаційна влада спокою в Сокалі не мала. Це видно навіть зі змісту повідомлень, які поліційні чиновники і керівники староства надсилали в 1919-му і на початку 1920 року представникам польського уряду у Львові.

В них вони інформували, що на Сокальщину «необхідно було б вислати таємних агентів, які б слідкували за... українськими агітаторами, що агітація є... серед залізничного персоналу на лінії Сокаль—Іваничі, далі серед євреїв фільваркової служби і безземельних селян; що в повіті був випадок обстрілу державної поліції, що населення Сокальського повіту більш гордо, ніж до цього часу, виступає проти польських властей...» [1] . Повідомлялося також, що влада має клопоти з вилученням на Сокальщині печаток ЗУНР, яких не хочуть віддавати.

Весною 1920 року польський уряд вилучив з лексики назву Західна Україна і запровадив свою — «Малопольска Всходня», звелівши називати українців «русінамі». Всіх, хто мав урядові посади за Австрії і ЗУНР, з місць праці звільнено. Дали роботу лише тим українцям, які присягнули на вірність Польщі і перейшли на римо-католицький обряд...

Проминуло кілька місяців, і польські «реформи» в Сокалі зупинив більшовизм, який у липні 1920 року окупував третину Галичини і спрямував у Прибужжя свою 6-ту. кавалерійську дивізію. 13 серпня вона розташувалась зі своїм штабом у Сокалі й створила тут «повітовий революційний комітет». До нього ніхто І місцевих, уповноважених громадою українців, не входив, але нова окупаційна влада швидко поширила заздалегідь підготовлене «Звернення до населення Сокальщини», в якому закликала «боротися за встановлення і зміцнення Радянської влади», бо «Галицький революційний комітет проголошує повну незалежність Східної Галичини і просить всі держави увійти з ним в дипломатичні зносини». Далі у цьому зверненні йшли такі рядки: «Воєнно-революційний комітет Сокальщини, котрий склався з голови в лиці Т. Бардина Терентія, секретаря т. Лесючка Івана і членів т. т. Кондратюка Івана, Волосянського Омеляна І Дзіка Йосипа, взиває все населення міста Сокаля і повіту піддержати тимчасову революційну владу в [Закріпленню завойованої свободи» [2] .

Про те, яка це була «революційна армія і влада» вельми добре розповів у своєму щоденнику один з відомих учасників більшовицького походу в Галичину комісар Ісак Бабель, який побував у Сокалі і мав доволі часу для роздумів і деяких спостережень.

26 серпня 1920 року він записав у своєму щоденнику такі рядки:

«26.08.20. Сокаль. Солдаты рыщут, ругают жидов, шляются без толку, заходят в квартиры, залезают под стопки, жадные глаза, дрожащие руки, необыкновенная армия.

Организованное ограбление писчебумажной лавки, все рвут, какие-то требования, дочка с западноевропейской выдержкой, но жалкая и красная, отпускает, получает какие-то деньги и магазинной своей вежливостью хочеш доказать, что все идет как следует, только слишком много покупателей. Хозяйка от отчаяния ничего не соображает.

Ночью будет грабеж города — зто все знают.

Вечером музыка — начдив развлекается... Сестра идет прощаться к начдиву, это после всего, что было. С ней спали все. Хам Суслов в смежной комнате...

...Сокаль — маклера и ремесленники, коммунизм, говорят мне, вряд ли здесь прывьется.. .» [3] .

Армія Будьонного виявила в Сокалі типову більшовицьку вдачу. А у вересні того ж року вона і «перші совєти» залишили Сокаль і повіт. Наступали поляки. Боса й голодна Перша кінна як несподівано появилася на теренах повіту, так і несподівано з нього зникла.

В місті над Західним Бугом знову почали господарювати ті, хто вважав сокальську землю невід'ємною частиною Речі Посполитої.

Та українські патріоти з цим не змирились. Вже на початку 20-х років на Сокальщині почала діяти підпільна ланка Української Військової Організації (УВО). що мала помітний вплив на молоду генерацію. Її ядром були в основному колишні Січові стрільці, воїни УГА та армії УНР.

У вересні 1922 року внаслідок антипольських саботажних акцій зникають у полум'ї пожеж фільварки в селах Хороброві, Войславичах, Радванцях.

28 жовтня того ж року відбувся бій з поліцією у Бараніх Перетоках [4] .

Збройно-диверсійну боротьбу вела також Сокальська повстанська група Української Військової Організації У жовтні 1922 року її роз'єднали на маленькі відділення по 5—10 чоловік. Це дало змогу здійснювати несподівані рейди на території всього повіту. Командирами Сокальської групи УВО були Василь Крупа та Володимир Луцейко. Їх невдовзі схоплено, й польський воєнний суд виніс їм найвищу міру покарання — розстріл. Вирок над Василем Крупою був виконаний 30 листопада 1922 року у Львові [5] . Поки що не знайдено детальніших відомостей про цього командира повстанської групи. Є його фотографія, вміщена в «Нарисі історії Організації Українських Націоналістів».

Якщо ж збройну боротьбу польська Феміда позбавляла життя, то за правдиве слово — місця праці. Промовистий приклад — кримінальна справа [6] , заведена 1924 року на вчителя релігії і латини Сокальської гімназії, греко-католицького священика Захарія Лехицького*. Його звинуватили в антидержавній діяльності, яка полягала в тому, що о. Лехицький під час своїх проповідей «виховує В «русинського» (українського. - Авт.) населення почуття ненависті до поляків».

Вирок суду був таким: оштрафувати священика на 50 мільйонів польських марок. Окрім того, вчителі гімназії звернулися з проханням до кураторії шкільного округу, щоб увільнити 3. Лехицького зі служби [7] .

Насправді ж уся вина Захарія Лехицького полягала в його відкритому несприйнятті колонізаційно-асиміляторської політики польської держави. Місцева влада побоювалась, щоб священик не «заражав» своїм вільнодумством сокальських міщан і гімназистів.

В одному з польських звітів повідомляється, що станом на 1927 рік у Сокалі діяли такі українські Легальні організації: філія «Просвіти», УНДО (Українське національно-демократичне об'єднання) та Педагогічне товариство [8] . В ньому також зазначається, що українська громадськість Сокальщини перебуває щодо політичної орієнтації у стані вагання й вичікування, а УНДО серед неї «мало популярне» [9] .

УНДО, яке тоді було найбільшою партією Східної Галичини, починало втрачати авторитет через свою угодовську політику щодо польської влади. Впав він і в сокальських ундистів, які тривалий час мала вплив на «Просвіту» і вчительство. Проте, як відомо, сокальська філія Українського Педагогічного товариства мала з 1925 року вже іншу назву — кружок «Рідної Школи» [10] .

Починаючи з перших повоєнних літ, політичний вакуум Сокальщини заповнювали осередки польських партій і організацій. У 1927 році їх уже налічувалось понад десять [11] .

Основний національний потенціал, який живив Сокальщину ідеєю боротьби за визволення краю, давало село. Бо хоч у кінці 20-х років понад 65 відсотків її населення становили українці, проте в наших містах вони були в меншості. Приміром, 1927 року в м. Кристинополі 74,36 відсотка від усієї кількості населення становили євреї, у Белзі — 50,72, в Сокалі — 42,81, Тартакові* — 69,92 відсотка [12] . Більш як 50 відсотків жителів Варяжа теж були євреї.

Євреї, які мешкали в містах Сокальщини, займалися переважно торгівлею і ремісництвом. У кінці 20-х років найбільший вплив на них мали сіоністи, бундівці і хасиди [13] .

Крім того, в містах повіту проживало чимало поляків, Їх кількість поповнювали урядовці, військові, вчителі, поліцаї і духовенство, котрі прибували з інших місцевостей Польщі. Тому популярні на той час гасла — «Здобуваймо міста!», «Творімо українське купецтво!» незабаром знайшли в Сокальщині розуміння й практичне застосування.

У повіті тривало інтенсивне поселення осадників. Ці колоністи займали родючі землі і кращі сіножаті, розбудовували села й хутори, мали зброю і об'єднувалися у військові та напіввійськові організації. Осадники були активними провідниками на Сокальщині великодержавної експансіоністської політики Польщі, що викликало занепокоєння національно свідомої частини української громадськості.

Як протест проти польської колонізації краю, а також дискримінації українців, УВО відновлює саботажні акції. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1929 року спалахують скирти в фільварках польських поміщиків у с. Волиці Комаревій, а невдовзі — в с. Поториці. До розшуку винних у підпалах залучаються найбільш кмітливі сокальські поліцаї та їх агенти, але це не приносить ніяких результатів.

У 1929-30 роках на сокальському ґрунті починають рясно проростати ідеї ОУН (Організації Українських Націоналістів), які знаходять своїх прихильників серед гімназистів, учнів семінарії та сільської молоді. Цьому сприяє поширення в Сокалі й повіті підпільних видань «Сурма», «Розбудова Нації», «Юнак» та інших часописів. На шлях безкомпромісної боротьби з окупаційним режимом санаційної Польщі сміливо виходить молода генерація.

Gość

ПАЦИФІКАЦІЯ

Пошук ворогів Речі Посполитої поліція розпочала серед молоді. 26 вересня 1930 року в Сокалі були заарештовані слухач права Володимир Стефанишин, учні гімназії Андрій Тхір, Теодод Цвікула, Іван Бойко та семінарист Павло Сосновський, яких звинуватили в приналежності до Української Військової Організації і проведенні підпільної роботи з метою приготування до збройної боротьби проти польської держави і відторгнення під неї східних земель.

Андрій Тхір був родом з села Яструбич, Теодор Цвікула — з Нисмич, Іван Бойко — з Тартакова, Павло Сосновський — з Добрачина. Тож повітова поліція провела обшук не тільки у помешканнях, які нони винаймали в Сокалі... Вона ретельно перевірила, чи ці юнаки часто навідуються в свої села, з ким зустрічаються, що там роблять. Зібравши деяку інформацію про це, стражі порядку звинуватили Андрія Тхора в приналежності до УВО і обстрілі та пошкодженні польського військового літака на території ґміни Яструбичі, побитті вікон у сільському постерунку поліції і вивішенні на ньому українського прапора [1] .

У гімназиста Івана Бойка знайшли листівки зі закликом до збройного виступу проти Речі Посполитої і ганьбленням польського війська, а також білети з печатками і написами «Даток на пропаганду націоналізму». Йому інкримінували їх розповсюдження й проведення антидержавної діяльності. Проте Іван Бойко не дав на допиті щодо цього жодних пояснень. Поліція не одержала очікуваних відповідей і свідчень також від інших заарештованих, хоч застерігала, що за свої дії можуть сісти на рік і більше за ґрати. 28 вересня 1930 року цих п'ятьох арештованих передано прокуратурі при окружному карному суді у Львові.

Польська адміністрація в Галичині, в тому числі й Сокалі, вважала, що наростаючу хвилю революційного піднесення можна зупинити лише якимись радикальними діями чи пересторогами. Але, оскільки нічого розумного не придумала, — вирішила перекласти відповідальність за підпали і саботажні акції на весь український народ Східної Галичини. Тому за наказом з Варшави розпочала каральні репресії, відомі під назвою «пацифікація».

Про їх перебіг на Сокальщині надаємо слово архівним документам [2] , які розповідають про таке:

«До Сокальського повіту каральні експедиції прибули 27 вересня 1930 р. і почали обшуки в Сокалі. Обшуки робили в основному в учнів і вчителів- українців. Багато осіб заарештовано. З-під арешту випустили побитих учнів (Ковалика, Манькута, Майбука, Сосновського. Близняка, Боднарчука, Крука і Здріля). Їх били прикладами і палицями по п'ятах. Крім того, зробили обшуки в отця Луки Салука, Олександра Грицика Теодора Вергуна, Івана Чабана і б бурсі для учнів.

Для карних експедицій по селах використовували 2 ескадрони 6-го полку кінних стрільців з Жовкви 27 і 28 вересня експедиції були в Пархачі, Сільці і в Городищі-Василіянському, 29 вересня — в Комареві і Зубкові, від 30 вересня до 3 жовтня — в Бишеві, а з Бишева окремі відділи відходили до Тартакова міста і Тартакова села. В днях від 1 до 4 жовтня цього року окремий відділ війська був у Горбкові, а 4 жовтня відділи відійшли до Свитазова, Копитова і Боб'ятина. Від 5 до 9 жовтня відділ кінних стрільців стояв в Угринові, а окремі його відділи відходили до Ульвівка, Тудоркович, Старгорода і Войславич.

Вже після повідомлення, що пацифікація закінчилася, військові відділи були від 8 до 12 жовтня у Шмиткові, Савчині, Себечеві, Ниновичах, а згодом, 12 жовтня — в Поздимирі, а 13, 14 і 15 жовтня — в Яструбичах, Гоголеві і Волсвині.

Підтверджено важкі побої і знищення майна установ і окремих людей у таких місцевостях:

У СІЛЬЦІ важко побили студента юридичного факультету Івана Климова, якого спочатку мучили в канцелярії ґміни, а потім в арешті. Один з жовнірів порізав йому багнетом чоло над самим оком. Важко побито голову читальні Петра Улицького і члена управи Миколу Луцика. Вночі розгромлено обладнання читальні і повністю знищено бібліотеку. Дуже багато легкопобитих людей. Окремим господарям завдано великої матеріальної шкоди.

У ПАРХАЧІ важко побили колишнього голову «Лугу», скарбника читальні та інших, прізвищ яких не вдалося встановити. Під час обшуку нищили майно господарів.

Таке саме в ГОРОДИЩІ-ВАСИЛІЯНСЬКОМУ.

В КОМАРЕВІ відділ кінних стрільців влаштував справжній погром. Важко побили Михайла Антонюка, Степана Антонюка, Павла Ващука, Василя Костюка — сина Гаврила, Степана Костюка, Мирослава Шурм'яка, Михайла Кондратюка, Петра Ребрину, Омеляна Нечая. Найтяжче побили завідуючого крамниці кооперативу Мирослава Шурм'яка. Його били дошкою, вирваною з паркану. Розгромили обладнання читальні і цілком знищили її бібліотеку — одну з найбільших у повіті, в якій налічувалось майже 1000 книжок вартістю 900 злотих.

У БИШЕВІ важко побили Матвія Демчука, Андрія Максимця, Пилипа Демчука і Романа Луцика. Легше побили Івана Поводу, Романа Бойка і кільканадцять осіб, прізвища яких не встановлено.

Для доповнення — ще одна вістка про карну експедицію 6-го полку кінних стрільців, які стоять у Жовкві. Ескадрон цього полку прибув до Бишева. Опівночі стягнули з ліжок найбільш свідомих селян і побили їх нелюдським способом палицями і нагайками. Знищили місцеву читальню і кооператив. Населення мусить щоденно доставляти не лише харчі, а й готові обіди, вечері і сніданки. Як причину висилання експедиції подали, що за день до приходу експедиції згоріла одна скирта фільваркового збіжжя. Після закінчення екзекуції комендант відділу заявив побитим, що він знає, що бив невинних, але мусив їх бити [3] .

У селі ТАРТАКОВІ і місті ТАРТАКОВІ важко побили Семена Пилипчука, Степана Калюгу, Степана Курія, Василя Грабинського і Володимира Калюгу, у м. Тартакові — студента університету Петра Саноцького, Тому Віру, студента Йосипа Якимовича і дяка Башталика та інших, прізвища яких досі не встановлено. У Івана Віри під час обшуку забрали золотий ланцюжок і 80 злотих готівкою. Нищили домашнє обладнання, дерли картини — між іншим, портрет Шевченка. В парафіяльному уряді знищили й подерли метричні книги.

В ГОРБКОВІ військо стояло три дні. Важко побили Марію Василевську, Петра Василевського, Володимира Василевського, Ольгу Василевську і сина Петра Василевеького, який біг на захист Марії. Жовніри намагалися зґвалтувати Марію Василевську, а коли вона схопилася за стовп і судорожно його трималася, щоб її не затягнули до стодоли, її так важко побили, що вона лежала тяжко хвора в постелі. Петра Василевського, який біг на захист Марії, так важко побили, що лежав хворий з трьома ранами на голові Далі важко побили Яцька Цюру, Гната Коханчука, Марію Олесько, її дочку Катерину. Легко побили більше людей. Свідками можуть бути Яків Ганіткевич, Василь Миколайчук, Гриць Поспіх, Матвій Вавринчук, Наталка Коханчук, Катерина Салига й Ганна Коваль.

У кооперативі «Любов» військо забрало товару на 360 злотих. За нього заплатили лише 60 злотих. До читальні «Просвіти» скликали людей, наказували їм співати «Jeszcze Polska nie zginela»* і вимагали від них, щоб видали тих, які сховалися.

Досі встановлено такі матеріальні збитки: у Миколи Олеська Забрали свиню вартістю в 200 злотих, а заплатили 15 злотих. У Павла Миколайчука забрали свиню вартістю в 450 злотих, а заплатили 60 злотих, забрали бугая вартістю в 25 американських доларів, а заплатили 25 злотих. Усе доставили до полку в Жовкві. 'Зажадали 18 центнерів вівса. Заплатили по 4 злотих за центнер і наказали везти до Жовкви. У селі розмістили 180 коней і жовнірів, і кожен господар мусив годувати коней власною пашею і вівсом. Жовніри примушували людей чистити коней та щоб їм давали їжу даром.

У СВИТАЗОВІ знищили бібліотеку читальні і побили кільканадцять осіб, серед них Василя Гаврилюка і Володимира Мартинюка.

У КОПИТОВІ важко побито Івана Масиника, Володимира Демчука, Корнила Кравця, Юрка Орбая, Антона Масиника, Василя Ковальчука, Матвія Костюка, Яцька Барана і Миколу Іванчука. Знищили обладнання читальні і бібліотеки, подерли портрети Шевченка і Франка. Після закінчення розгрому читальні поставили зібраних перед читальнею і наказували їм кричати: «Хай живе маршал Пілсудський!».

В УГРИНОВІ важко побили директора кооперативу С. Голяра і багатьох господарів, прізвища яких не подано. Голяр лежить у Сокалі в шпиталі — він інвалід війни (йому ще під час війни вирізали нирку). Його прив'язали до стола і чотири рази били прикладами. В селі є гарний одноповерховий будинок читальні. Знищили обладнання читальні, завісу, дорогі театральні декорації, радіоприймач, бібліотеку. Великих матеріальних втрат зазнав також кооператив.

У МОШКОВІ військо було півтора дні — від 9 до 10 жовтня. Побито ряд людей, у тому числі війта Онуфрія Гладкого. Знищили бібліотеку читальні. З села забрали як контрибуцію 80 центнерів вівса і майже 50 курей.

В УЛЬВІВКУ дуже важко побили Йосипа Саганського, Василя Фарину, Степана Космину, Федора Шулу і Сліпчука (ім'я не відоме) — 15-річного хлопця. Розгромили обладнання читальні і кооперативу, при чому подерли і знищили бібліотеку [4] .

У ТУДОРКОВИЧАХ важко побили дуже велику кількість людей.

У СЕБЕЧЕВІ важко побили Павла Левочка, Василя Сенишина, Василя Каліта, Михайла Гараха — члена воєводської і повітової рад. Знищили читальню, декорації, картини й обладнання. А тому, що члени (читальні) сховали бібліотеку, жовніри водили отця Гарасовського по селу, щоб показав, де бібліотека. Там, де підозрівали, що вона може бути схована, робили обшук і нищили хатній інвентар і майно господарів. В отця Гарасовського, шукаючи бібліотеку, знищили хатнє обладнання, його приватну бібліотеку, а під час дальших розшуків зірвали підлогу в помешканні.

В ЯСТРУБИЧАХ важко побили Данька Здріля, війта Івана Курилу, Романа Мисака та інших. У читальні знищили обладнання і бібліотеку. З молочарні забрали масло. Під час обшуків нищили хатнє обладнання.

Окрім згаданих вище місцевостей, карні експедиції з'явилися в таких селах: Торки, Боб'ятин, Зубків, Волиця Комарева, Перв'ятичі, Бояничі, Шмитків, Пивовщина. Вербіж, Поториця, Волсвин і т. д. Всюди били селян, нищили українські установи (кооперативи, читальні, молочарні). Нищили також майно багатьох селян.

РЕКЛИНЕЦЬ*. Пилип Танчин, 30 років, рільник і кооператор. На частині ягодниці велика рана на 20 квадратних сантиметрів, заповнена гноєм. Решта ягодниці і друга ягодниця вся в синяках. Побили два тижні тому. Не може говорити. Білий як папір. Говорять його жінка і товариш.

11 жовтня до села прибув відділ 6-го полку кінних стрільців з Жовкви. Вже о 4-й годині ранку частина відділу оточила село, щоб ніхто не пішов з нього. Однак забули про одну доріжку, що вела до лісу.

У селі панував великий неспокій, бо люди вже чули про карну експедицію та її дії в сусідньому селі Стремені, Закликали війта і наказали, щоб усі люди зійшлися до гмінного будинку. Там прочитано списки поляків і жидів, яких звільнено. Решту, кількістю в 120 чоловік, зігнали на подвір'я біля школи. Коли війт і радний заявили, що така поведінка суперечить діючим законам, тоді війта викинули. Не допомогло навіть те, коли він сказав, щоб його били першим, якщо взагалі мають когось бити. Перш за все спитали про зброю, а потім, після допиту, робили навіть з старими людьми різного роду «вправи» лише для того, щоб посміятися над ними. Дуже важко побили Пилипа Танчина, Антона Баку (68 років) й Івана

Tartakowski · Gość

"ПРОСВІТА"

На території, котру нині займає Сокальський район, до Першої світової війни діяло чотири філії «Просвіти». На той час такої їх густоти не було в жодному регіоні Галичини.

У Сокалі філію «Просвіти» засновано 1898 року, в Угнові — 1912, Белзі — 1913, у Великих Мостах — 1914 року. Проте у деяких селах Сокальщини читальні виникли набагато раніше. Приміром, у с. Нисмичах [1] читальня вже діяла в 1885 році. З-поміж тих, які в ніч тодішньої національної безпросвітності несли перші смолоскипи знань, був краєзнавець і священик Василь Чернецький.

З появою Сокальської філії «Просвіти» кількість сільських читалень у повіті невпинно зростала. Примножувався їх книжковий фонд. Але Перша світова війна перешкодила просвітянам Сокаля придбати будинок для Народного дому і знищила весь їх доробок. Подібне сталося і у Великих Мостах, де російські солдати спалили читальню і крамницю з великим запасом товарів.

З 1921 року розпочалося відновлення «Просвіти». За нього взявся адвокат Олександр Ріпецький. Він зі студентською молоддю відкривав сільські читальні, Народні доми, комплектував бібліотеки... За це називали його «пробудителем Сокальського повіту».

Польська адміністрація, котра вела супроти українців відверту шовіністичну політику, постійно стежила за Сокальською філією «Просвіти» і не раз втручалась у її діяльність. Наприклад, 8 січня 1930 року комендант повітової поліції Адамчук надіслав коменданту воєводської державної поліції у Львові повідомлення з грифом «таємно» про те, що 1 січня 1930 року в Народному домі в Сокалі відбулося свято «Просвіти», у якому взяли участь до 200 осіб. Коли в залі зазвучав національний гімн «Ще не вмерла Україна...», заступник старости Бауер зажадав, аби всі припинили спів і розійшлися. Проти цього запротестував присутній на цьому святі український посол Володимир Кохан... [2] .

У 1927 році головою Сокальської філії «Просвіти» стає юрист Богдан Чайковський — син популярного українського письменника Андрія Чайковського. Він перебуває при її кермі майже дев'ять літ і значно примножує надбання свого попередника Олександра Ріпецького. В 1935 році філія вже мала в селах Сокальщини 66 читалень, які об'єднували 7295 членів (4900 чоловіків і 2395 жінок). У фонді бібліотек було 17 635 книжок. Діяло 57 аматорських гуртків і 28 хорів.

У 1936 році змінюється просвітянське керівництво. Згідно з повідомленням альманаху «Буг», новий «склад виділу філії був таким: «Голова Др. Теодор Решетило, м. голова о. декан Ничай Степан, секретар мр. Володимир Стефанишин, касієр Теодор Шиш, контрольор адв. Осип Демчук, бібліотекар Роман Гринюк, виділовий Теодозій Жовток» [3] .

Цей виділ філії «Просвіти», очолюваний Теодозієм Решетилом, зосередив увагу на своєму організаційному зміцненні, вдосконаленні праці читалень і спорудженні у Сокалі Народного дому.

З вересня 1939-го діяльність «Просвіти» припинилася і на неї було накладено мовчазне табу. ЇЇ відновлення на Сокальщині розпочалось лишень у 1989 році зі створенням осередків Товариства української мови ім. Тараса Шевченка.

Tartakowski · Gość

МУЗЕЙ "СОКАЛЬЩИНА"

У вересні 1936 року сокальчани відкрили музей. Експонати для нього вони збирали/ впродовж майже десяти літ. Музей «Сокальщина» імені Андрія Чайковського мав такі відділи: церковний, етнографічний, археологічний та історичний. Найбільшим з них був церковний. У ньому експонувалось чимало високовартісних старовинних ікон, давніх свічників, хрестів, фігур, кадильниць і фелонів, п'ять рукописних «Євангелій», чимало урядових стародруків і грамот XVII—XVIII і початку XIX століть. В етнографічному відділі експонувались 8 зразків одягу з 35 сіл, що вийшов з ужитку, велика збірка керамічних виробів відомих сокальських гончарів [1] .

Музей «Сокальщина» мав понад 3000 експонатів. Активно збирали матеріали і документи для нового відділу — визвольних змагань нашого народу за незалежність. Його створенню особливу увагу приділяв керівник і організатор музею Богдан Чайковський. Проте як відомо, ці документи і матеріали потрапили у 1940 році до рук НКВС і безслідно зникли.

У 1945 році в Сокалі створено історично-краєзнавчий музей. Він мав три відділи: природничий, етнографічний та Вітчизняної війни. Але найбільшим його недоліком була вельми мала кількість експонатів, яку тут намагалися компенсувати різними картинами фотомонтажами, малюнками, «кутками посівно кампанії...» [2] .

Історично-краєзнавчий музей у Сокалі значно розширив свою експозицію у 70-х роках, коли ним завідував Михайло Яремчук. Тут був ряд цінних експонатів, які, на жаль, зникли у 1990 році.

Тепер у Сокалі діє філія Львівського музею історії релігії «Людина. Земля. Всесвіт», яку очолює митець Анатолій Покотюк. Завдяки йому вона впродовж останні; літ помітно поповнила свою експозицію, в тому числі творами Анатолія Покотюка.

Проте історико-краєзнавчого музею, який би міг рівнятися «Сокальщині» і більш-менш цілісно відображав у своїх експонатах минуле нашого Прибужжя і його сьогодення, ми поки що не маємо.

Tartakowski · Gość

ВІХИ ПОСТУПУ

Відповідно до адміністративного поділу Сокаль і Белз тривалий час іменувались судовими округами. У повіті нараховувалось 105 сільських громад.

Але 1936 року здійснено територіальне розмежування Сокальщини на так звані збірні громади (гміни), яких утворилося вісім — у Белзі, Кристинополі, Варяжі, Пархачі, Скоморохах, Тартакові, Корчині, Хороброві. Солтиси і радні сільських громад провели голосування й вибрали до збірних громад 148 радних. Серед них було 77 українців, 61 поляк, 17 старорусинів і 3 євреї.

У цей час намітився поступ у системі кооперації, збуті продукції села. На терені повіту діяло тоді три районні молочарні: у Сокалі, Белзі та Перв'ятичах. Кожна з них приступила до спорудження свого базового дому.

З липня 1931 року в Сокалі починає виходити газета «Змагання». Навколо неї гуртується українська студентська молодь. Але в червні 1932-го редакція «Змагання» закривається через нестачу коштів. Та вже В 1933-му в Сокалі появляється інший часопис — „Наше життя”, який заснували члени місцевого осередку Українського національно-демократичного об'єднання ІУНДО).

Тривалість «Нашого життя» була недовгою. Проте в травні 1936 року відновлюється часопис «Голос з над Буга», який знаходить своїх читачів також у сусідніх повітах, проникає крізь штучний «сокальський кордон» на Волинь і Холмщину.

Того ж року молодий Сокальський поет Нестор Ріпецький видає в місцевій друкарні М. Глязера перший номер журналу «Світанки», організовує небувалу в Сокалі імпрезу — «Літературний ярмарок з участю найпопулярніших львівських поетів Святослава Гординського, Богдана-Ігоря Антонича та інших. На цьому велелюдному зібранні прозвучали нові твори Б.-І. Антонича, С. Гординського, Б. Кравціва, Н. Королеви, Ю. Липи, Є. Маланюка, О. Ольжича, У. Самчука, Н. Ріпецького. Про «Літературний ярмарок» схвально писала преса.

Але найбільше запам'ятався мешканцям міста і повіту день 12 липня 1936 року, що зібрав 30 тисяч людей, які зацікавлено споглядали на синьо-жовтий і папський прапорці на церкві св. ап. Петра і Павла, чекаючи приїзду греко-католицького владики Йосафата.

Владику, якого супроводжували ЗО священиків, вітало також єврейське і римо-католицьке духовенство. Ця урочистість відбулася з нагоди закінчення художнього розпису сокальської церкви св. ап. Петра і Павла, який виконали художники Ю. Магалевський, П. Ковжун та М. Осінчук, і встановлення в храмі нового іконостаса та проведення електричного освітлення.

Не переставала діяти у Сокалі бурса св. Миколая, що протягом тридцяти літ давала притулок та опіку учнівській молоді. її засновано ще перед Першою світовою війною з ініціативи українських учителів, священиків і, зокрема, митрата о. Василя Левицького.

З осені 1936 року в Сокалі тривало спорудження Народного дому. На спеціально відкритий в Українбанку рахунок надходили кошти для цієї будови з усіх міст і сіл повіту.

У 1936 році на вулицях Сокаля появилося власне таксі мешканця міста М. Тріски. Воно вміщало сім пасажирів і курсувало до Львова та залізничної станції. Плата за проїзд була невисока. Мав Сокаль також кілька вантажівок.

Наприкінці 1937 року в Сокалі започаткувала свою діяльність ще одна національна установа — філія Львівського Промислового банку. її управителем став інженер Семен Романів.

Добре розуміючи, що майбутнє нашого народу залежатиме від того, яким буде його грядуще покоління, громадянство Сокальщини домоглося помітних успіхів у розбудові захоронок — так званого «передшкілля». Рік у рік більшала кількість містечок і сіл, якими простягалась мережа цих виховних закладів, у котрих опіку над малечею взяли на себе сестри-служебниці.

В Сокалі було чимало релігійних товариств, що працювали на користь церкви і народу. Це Братство чесної Покрови Пресвятої Богородиці, Марійські дружини та інші.

За стрімкий поступ у розбудові національно-культурного життя Сокаль називали у тридцяті роки духовним центром сусідніх повітів.

Tartakowski · Gość

ВОЗЗ'ЄДНАННЯ ПО-РАДЯНСЬКОМУ

1 вересня 1939 року Німеччина напала на Польщу. За два тижні війська третього Рейху захопили майже всю її територію і швидко просувалися у напрямку Галичини і, зокрема, Сокальського повіту.

Німецько-польська війна допомогла вирватись на волю тисячам українських політичних в'язнів. Повертаючись з берестської тюрми, в Сокалі зупинився на короткий перепочинок Степан Бандера. Тут він зустрівся з обласним провідником ОУН Холмщини Дмитром Маївським («Тарас», «Косар»...) та іншими керівниками організації і зобов'язав їх, аби всі члени ОУН, які вийшли з польських тюрем і таким чином гали розконспірованими, відходили на Захід [1] . В прибули також Іван Климів, Богдан Казанівський інші члени ОУН, які поверталися з польських в'язниць.

Згодом Богдан Казанівський напише про свої сокальські враження з вересня 1939 року так:

«...Нарід зі страхом очікував більшовиків. Молоді націоналісти в хаті не сиділи, пішли заготовляти зброю й амуніцію згідно з дорученням Проводу ОУН. В місті наразі ще не було жодного комуністичного комітету, там комуна нижче трави, тихше води, тож не було кого усувати від влади» [2] .

Та невдовзі в ноті радянського уряду, яка була вручена польському послові в Москві, повідомлялося, що Червоній Армії дано наказ узяти під захист життя і майно населення Західної України... 17 вересня її частини форсувати ріку Збруч, а двома днями пізніше ввійшли в Луцьк, Станіслав, Галич, Бучач, Володимир-Волинський і Сокаль.

Так інтерпретувалась змова Сталіна і Гітлера. Замовчувалось лише, що фюрер дарує Москві більшість українських земель, які перебували під польською окупацією.

Таємний пакт Молотова — Ріббентропа обернувся руйнацією багатовікового укладу життя Сокальщини. Німецько-радянський кордон, що простягнувся вздовж Західного Бугу і його притоки Солокії, розрізав її на дві частини. Значна територія з містами Кристинополем, Белзом і Варяжем залишилась під протекторатом Німеччини. Сокалі ввійшов до УРСР. Він опинився в дуже невигідному транс портно-комунікаційному становищі. Лівий берег Західного Бугу, с. Жвирка, залізниця були німецькими.

...19 вересня 1939 року, коли червоне військо вдруге заполонило вулиці старовинного Сокаля (перший раз — 1920-го), під пильним наглядом НКВС поспішно організували мітинг, на якому «вибрали», згідно з більшовицькою традицією, революційний комітет. Його керівником став комуніст П. Шамбора. Але ніяким господарем міста комітет не був. Він слугував лише ширмою мнимого народовладдя.

Як тільки 4 грудня 1939 року вийшов Указ Президії Верховної Ради УРСР про створення адміністративних центрів Західної України, Сокальщину розмежували ще раз, подрібнивши її на такі райони: Сокальський. Великомостівський і Шевченківський (з центром у селі Пархач). Створили також окремий Угнівський район. Відповідно до цього поділу формувались касти майбутніх правителів — районні комітети компартії. Уже в січні 1940 року появляється Сокальський райком КП(б)У Його першим секретарем стає голова тимчасового повітового управління Олексій Мулявко. Комуністична пропаганда відразу починає активно ширити у містах і селах міфи про етнічну й культурну спільність народів, яких об'єднав «старший російський брат», намагається переконати населення Сокальщини, що воно потрапило під сонце найдемократичнішої у світі сталінської конституції... Але як чорного не пери, воно білим не стає. Жителі Сокальщини добре знали, що нова влада не визнає навіть елементарного права українського народу на його незалежне державне життя, що за будь-яке критичне слово, мовлене проти неї, можна потрапити за ґрати, що в сокальській тюрмі, як і за Польщі, сидять українські політичні в'язні, що НКВС впиняє облави на молодь, вербує по селах сексотів...

Всі партії та громадські організації Прибужжя розлетілися, позникали. Діяли лишень націоналісти, які перейшли у підпілля. З 1939 року на пост провідника Крайової Екзекутиви ОУН призначено Івана Климова. Він через довірених людей підтримував зв'язок з головною штаб-квартирою ОУН у Кракові. З цього часу й до червня 1941-го Іван Климів часто перебував на Сокальщині, де на нього майже на кожному кроці чатувала смертельна небезпека. На його плечах лежала відповідальність за долю СЬ'Н у приєднаних до УРСР західноукраїнських землях, за перехід її підпілля через кордон... Часто на територію, що опинилася під німецьким протекторатом, намагалися дістатись не лише оунівці. Переходили кордон різні люди, які вже встигли відчути, що таке визволення по-більшовицьки і прагнули будь-якою ціною його позбутись.

Завдяки Іванові Климову та його бойовим друзям-підпільникам багатьом українським підприємцям, купцям, [священикам, літераторам удалося щасливо перейти радянсько-німецький кордон на Західному Бузі й Солокії уникнути катівень НКВС.

Але не обходилося без невдач, прорахунків і втрат. Зимою 1940 року була змушена вступити у бій з енкавеесівцями Перша пробоєва група ОУН Пшеничного, котра поблизу Кристинополя благополучно проникла через колючі дроти кордону й мала завдання розійтися з Сокальщини в різні регіони Галичини, щоб зміцнити мережу ОУН і готувати українську адміністрацію на випадок очікуваної німецько-радянської війни. Але одні члени групи впали в бою, інші потрапили до рук НКВС і були відправлені до тюрми в Сокалі, а згодом — до в'язниць Львова.

У нерівному поєдинку впало також кілька підпільників з Тернопільщини, які, не дійшовши берегів Західного Бугу, були зненацька оточені облавниками НКВС. Багато членів ОУН загинуло безпосередньо на кордоні, несучи в Сокальщину нелегальну літературу. Немало їх затримано і після допитів та знущань кинуте в тюрми.

Якщо багатьом у перші місяці вдалось перебратись на «німецький бік» і в зворотньому напрямку порівняно легко й без особливих пригод, то з середини 1940-гс року перехід кордону дуже ускладнився. Комендатури і застави стали більш технічно оснащені, мобільніші. Значно зросла в них кількість військовослужбовців яких скеровували сюди після спеціального відбору Особливу увагу звертали на їх національну приналежність. Приміром, у штабі першої прикордонної комендатури що розташовувалась у с. Пархач (тепер Межиріччя) всі з одинадцяти ключових посад, починаючи віл коменданта О. Строкова, начальника штабу М. Беляєв. і закінчаючи завідуючим діловодством М. Пєнкіним займали росіяни. Резервною заставою командувач С. Бірюков, першою лінійною заставою — Г. Жучков другою заставою, розташованою недалеко Кристинополя, — І. Мельников, третьою (село Ванів) — Ф. Морін четвертою (с. Прусинів) — Л. Круглов. Ідентичною зі національним складом була й четверта комендатура що дислокувалась у Сокалі.

Попри це, повісити на розділеній навпіл Сокальщині надійний мілітарний замок не вдалося. Майже щоночі злітали на кордоні в небо ракети, лунали постріли падали і вмирали люди...

Колишній начальник четвертої застави Л. Кругло» пише, що за 22 місяці лише на його прикордонній смузі зафіксовано 2000 порушників кордону, котрі були затримані або знищені. А скільки їх все-таки пройшло! «Агентыі ОУН, — зазначає Л. Круглов,— в нашем тылу организовали отдельные группы и вооруженные банды из местных жителей с целью переброски их за границу. Разжигали ненависть к советским порядкам, сельским активистам, коммунистам, комсомольцам...» [3] .

3 осені 1940 року вздовж німецько-радянського кордону почалось будівництво оборонної лінії (доти, дзоти, скриті вогневі точки). Для спорудження цих фортифікаційних об'єктів прислано на Сокальщину спеціальні батальйони Червоної армії і залучено місцеве населення. Будівництво дотів і дзотів тривало цілодобово.

На тлі цих подій Сокальщина входила в орбіту порядків, притаманних більшовицькому ладу.

4 січня 1941 року в Сокалі відбулася перша сесія районної ради депутатів трудящих. На ній обрано головою виконкому Д. Савчука. В ці дні проведено першу сесію міської ради. її виконком очолив М. Шлома. Керівниками міста і району, підприємств, суду, прокуратури, міліції, новоствореної редакції газети «За соціалістичну перебудову» стали люди, які прибули до Сокаля зі східних областей України або Росії.

Усі 23 місцеві підприємства, згідно з розпорядженням згори, об'єднано в систему райпромкомбінату.

Позитивним було те, що в місті відкрили дві школи українською мовою навчання, а також створили педагогічне училище. Проте у стіни цих навчальних надів поступово вселявся дух чужої ідеології.

Tartakowski · Gość

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА

У ніч на 22 червня 1941 року Західний Буг спокійно ніс свої води у Віслу. А на його лівому березі закінчувались останні приготування до Другої світової війни.

О четвертій ранку на радянські прикордонні застави дзоти обрушився потужний шквал артилерійського вогню. Канонада тривала майже годину. Після неї лави німецьких військ проривались в напрямку Сокаля й усієї лінії кордону.

Четверта прикордонна комендатура і 781-й полк 124-ї стрілецької дивізії не змогли вчинити німцям жодного серйозного опору, і наступ продовжувався. Майже 200 танків зі символікою третього Рейху безперешкодно форсували Західний Буг. О п'ятій ранку гітлерівське військо вже крокувало Сокалем. Так закінчились 22 місяці більшовицького господарювання у місті над Західним Бугом.

Чимало німецьких солдат і офіцерів, які ввійшли в Сокаль, були напідпитку, грали на губних гармонійках і співали пісень. Аби врочистіше відзначити свою перемогу, вони зламали двері крамниці, в якій були ящики зі спиртним, і почали пригощатися горілкою.

Зранку, 22 червня, сокальці розбили замки місцевої тюрми і визволили майже 40 людей. Політичних в'язнів серед них було мало. Їх у райцентрі довго не затримували — відвозили до Львова.

У числі тих, які прийшли на допомогу в'язням, були студенти Сокальської педагогічної школи Іван Максимець, Павло Прокопчук, Василь Павлюк...

Член ОУН з 1941 року Іван Максимець розповідає:

« — У перші дні війни в Сокалі створено українську міліцію, котра взяла під охорону млин, банк, крамниці та інші об'єкти. Скоро набралось хлопців на цілий курінь, яким командував Лесь Бабський. Ми мали казарму. Вишкіл вели німці. Потім формуванням народної міліції зайнявся Петро Щудло. У вересні ми довідались, що гестапо замисляє проти нашої міліції недобру справу. Аби його акція не застала нас зненацька — ми за одну ніч сховали в надійні місця всю зброю й подалися хто куди. Чимало міліціонерів перейшло в підпільні боївки. Тоді Лесь Бабський утворив боївку служби безпеки Потім він став одним з керівників обласної СБ.

Невдовзі у місті появилося гестапо, яке розпочало масові арешти і розстріляло майже 300 чоловік, пере важно євреїв, а також першого секретаря Сокальського райкому компартії О. Мулявку, голову виконкому міської ради М. Цілому та інших представників радянської влади. Такою ж була доля двох пожежних команд, створених у Сокалі незадовго до війни.

Німецький артобстріл наніс місту чимало руйнівних ран. Їх число збільшили вибухи бомб, які скидали пілоти в перші дні війни на німецьку техніку. Жертвами їх осколків стали мирні жителі.

Перший день війни приніс велику трагедію в село Перв'ятичі — гітлерівці розстріляли понад 20 його мешканців. Це була безглузда помста за те, що черво-ноармієць, який заховався між тінисті крони липи, убив німецького офіцера.

Розбушувались і «визволителі». 23 червня 1941-го солдати НКВС замордували невинного двадцятилітнього мешканця с. Сільця Василя Турка — сина дяка. Вони викололи йому очі, відрізали вуха, язик...

Чотири дні згодом подібне повторили три червоноар-мійці в селі Лучицях. Вони забрали з церкви греко-католицького священика Мартина Миколайчука, котрий правив Службу Божу, та пароха Івана Петригу. Разом з ними вивели за село також синів священиків — Теофіла та Володимира. Їх там розстріляли і кинули в яму, яку перед тим змусили Теофіла і о. Мартина викопати.

На початку війни найбільше страждань, смертей і мук випало на долю звичайних рядових Червоної Армії, які, знемагаючи від потужних ударів німецької мілітарної армади, густо встеляли своїми тілами поля, сіножаті і ліси Сокальщини. Доволі правдиво розповів про це 1942 року у своїх спогадах «Як український народ обороняв соціалістичну батьківщину» (Календар «За народ») один із командирів запасу Червоної Армії, який із зрозумілих причин заховався під псевдонімом «Іванко». Ось як змалював він події цих днів:

«Вже третій день війни я в штабі 3-ї кавдивізії, яка сховалася в лісі недалеко від Мостів Великих. Командувач дивізії генерал-майор Малеєв склав план оборони, згідно з яким полки зайняли оборону. Оборона иаиш після двох завзятих боїв не витримує німецької військової стратегії і тактики. Німецька артилерія та літаки завдають нам нищівних ударів, тому більшість наших військ прикована до лісу. Наших літаків зовсім нема на фронті. Командири і політруки охоплені неймовірною панікою і страхом: ведуть лише до передових ліній доручені їм підрозділи і потім поодинці тікають. Бійці щоденно гинуть, та їх трупи ніхто вже не хоронить. Ранені часто залишаються без будь-якої медичної допомоги, стікають кров'ю гинуть... Всі спали на передових позиціях не роздягаючись і не роззуваючись, в тісних окопах: під голову кулак, під боком болото, коло серця торби та шмаття. Ніхто ніколи не вмивався. Багато бійців з початку війни (4-5 днів) нічого не їли, бо наші машини з харчуванням завжди далеко знаходились у тилу і першими тікали при відступах...*. За нашим фронтом знаходилось багато енкаведистів, які займалися тим, що виловлювали втікачів і без суду розстрілювали Здатися в полон теж було тяжко — політруки стріляли в спину» [1] .

За розвитком бойових дій у зоні Великих Мостів уважно стежили бандерівці. Як тільки радянські прикордонні війська почали залишати казарми — вони відразу зайняли приміщення і «реквізували» наявну матеріально-технічну базу. В казарми було невдовзі поселено кілька сотень юнаків для військових навчань і створено тут школу старшин. Її комендантом стан Дмитро Грицай, який згодом був шефом Головного штабу УПА і знаний як генерал Перебийніс [2] .

Серед викладачів і керівництва школи працювали майбутній полковник УПА Олекса Гасин («Лицар») та один з провідних членів ОУН Петро Ковальський.

До 1939 року військові казарми у Великих Мостах були власністю польської школи поліції.

З перших днів німецької окупації у Сокалі почала діяти тимчасова повітова управа, яку очолив колишній директор середньої школи Степан Ріпецький. Вона була як посередник між українським населенням і німецькою владою. При управі працював уряд народної освіти і пропаганди. Він видавав щоденну газету «Українські Вісті», проводив реформи в шкільництві і намагався реанімувати завмерле з 1939 року громадське та національно-культурне життя повіту.

На Сокальщині часто можна було побачити українську народну міліцію, яка в перші місяці війни чимало зробила для утримання порядку, але дедалі більше розуміла, що в умовах окупації її майбутнє стає безперспективним і непевним. Міліція супроти волі гітлерівців повсюдно збирала зброю і ховала її у найбільш надійних місцях — «до кращих днів». Представникам німецької влади вона здавала лишень непридатні старі карабіни... Повітову команду міліції очолював один з провідних членів ОУН Іван Бойко — пізніше в'язень гітлерівського табору смерті Авшвіц.

Керівництво повітової управи знало, що в умовах німецько-радянської війни усю відповідальність за долю краю взяла на себе ОУН під проводом Степана Бандери. Тому воно всіляко сприяло в наданні допомоги Похідним групам націоналістів, які, перейшовши кордон на Західному Бузі й Солокії, мали формувати на звільненій від більшовиків території українську державну владу й адміністративний апарат. Чимало членів Похідних* груп зупинялось на деякий час у Сокалі. 28 червня 1941 року сюди прибув один з чільних діячів ОУН, керівник північної Похідної групи Микола Климишин. У своїй книзі «В поході до волі» він згадує:

«...У Сокалі застав уже українську владу. ОУН в повному розгарі праці. Знаходжу Вол. Макара — свого шкільного друга. Від нього дістаю добрі новини. В Сокалі є вже два рої, з якими не було зв'язку. Один з них перший перейшов через Солокію.

Там дістав теж порожній дім як похідний зв'язковий вузол для групи...

...У Сокалі зібралося велике число друзів, що дуже прагнули бодай поглянути на Львів і відвідати своїх рідних. Я вибрав 15 з них, дав їм листи до М. Лемика й Ярослава Отецька та домовилися з ними, що мають долучитися назад до моєї групи в Рівному або в Житомирі» [3] .

30 червня 1941 року у Львові проголошено Акт відновлення державності України. Та оскільки через незадовільні засоби комунікації і зв'язку мало хто про цю подію знав — повітовий провід ОУН вирішив донести її суть і важливість до ширшого загалу громадськості. 6 липня 1941 року біля церкви св. апостолів Петра і Павла в Сокалі, де стояла прикрашена національними прапорами святкова трибуна, зібралося багатотисячне віче. До людей звернувся з промовою провідний член ОУН, в'язень польських тюрем Володимир Макар. Він сказав, що йому випала велика честь сповістити громадян Сокальщини про Акт відновлення української державності на звільненій від ворога землі, що в ці дні з тюрем повертаються відомі революціонери, які головну мету свого життя вбачають у вірному служінні українському народові. Промовець закликав усіх бути вірними ідеї незалежності України, без огляду на те, що може принести народові німецько-совєтська війна...

Промова Володимира Макара, а також його заклики «Хай живе Українська Самостійна Соборна держава!», «Хай живе непереможна українська нація!» переривалися спонтанним тисячоголосим «Хай живе!», «Героям слава!» [4] .

Потім мав слово голова тимчасової повітової управи Степан Ріпецький.

Через кілька днів цей всенародний порив до волі й державності почав пригасати. Гітлерівці брутально ліквідували Українське державне правління у Львові, кинули у тюрми окремих його членів. Німці квапливе і рішуче запроваджували свої порядки. Головну площу Сокаля назвали іменем Адольфа Гітлера. Комендант міста Гуммель Гроскранцебург підготував спеціальні «Звернення до громадян Сокальського повіту», в якому виклав позицію влади щодо деяких її поточних завдань і обов'язків населення.

Німці значно змінили адміністративно-територіальний поділ і створили округи та волості. Частину Сокальщини разом з Радеховом прилучено до Кам'янко-Струмилівської округи, в якій налічувалося 19 волостей. На частині колишнього Сокальського повіту створено п'ять волостей: Тартаківську, Сокальську, Стенятинську, Пархацьку й Корчинську, в які увійшла приблизно однакова кількість сіл.

Політичний клімат у місті над Західним Бугом був дещо невиразним. Тут окрім ОУН-бандерівців мала постій доволі чисельна група ОУН-мельниківців. Остання почувала себе більш дозвільно й у перші місяці війни діяла легально. Приміром, курінний «Січі» ОУН-мельниківців повідомляв через газету «Українські вісті», що 24 серпня 1941 р. о 10 годині на спортовій площі «за великим паровим млином» у Сокалі відбудеться збірка ОУН-мельниківців [5] .

У вересні 1941 року німецька влада звернулася до мешканців Сокаля, щоб вони здали наявну в них зброю, застерігши, що винні в її подальшому зберіганні будуть скарані смертю, а тих, які зривають поставки продукції і харчів, чекають в'язниця або штраф 1000 золотих.

У жовтні 1941-го відбулася реорганізація повітової управи. Її замінив Сокальський повітовий комітет, який мав такі референтури: організаційну (референт Ярослав Йонак), фінансову (Юліан Ліскевич), культурної праці (Євген Гриньків), суспільної освіти (Володимир Макар), виховання молоді (Мирослав Пшеп'юрський). Адмініст

Tartakowski · Gość

ТРАГЕДІЯ ЄВРЕЙСЬКОГО ҐЕТТО

У перші тижні війни гестапівці розстріляли кілька сотень сокальських євреїв. За наказом ландкомісара Міллера арештували 104-х найбільш заповзятливих комуністів і комсомольців та прихильних до більшовицької влади вчителів, лікарів, юристів. Усіх їх вивезли на східну околицю міста й знищили.

В особливо жахливих умовах принижень і переслідувань опинилось єврейське населення Сокаля. 17 вересня 1942 року в місто прибула спеціальна німецька поліція, котра мала розпочати його масове винищення. При першій облаві вони затримала 2300 чоловік і, знущаючись та цькуючи псами, пригнали їх на залізничну станцію. Тих, які знесиліли й не могли йти, — розстріляли на місці.

Загнавши по 100—120 чоловік у кожний товарний вагон, їх декілька днів повільно везли до станції Белзец (Польща). Не маючи ні харчів, ні води, люди гинули. Хто в дорозі вижив, — у Белзеці потрапляв у так звану, за висловом гітлерівців, «лазню для євреїв». У ній вони, як цинічно заявляли окупанти, мали починати нове життя.

Концтабірні пілати називали «лазнею» спеціальний поїзд з електричним устаткуванням. Він був автоматизований і все йшло таким чином: кат натискав кнопку, і двері зачинялись, потім умикав струм. Цей поїзд смерті, переповнений арештантами, повільно наближався до заздалегідь підготовлених ям. Автоматично розкривалась підлога, і трупи падали в ями. Це пекельне нищення людей, як згадували очевидці, йшло за планом, розрахованим з математичною точністю.

На цьому геноцид не закінчився. Згодом німці знову вивезли до м. Белзця 2000 чоловік. Тут їх чекала така ж страшна смерть.

Мешканці міста не раз переховували євреїв від облав. Часто рятував їх від неминучої смерті головний лікар Сокальського шпиталю О. Пелех. Допомогу і притулок одержували від місцевого населення здебільшого ті євреї, які за польської і радянської влад прихильно ставились до українців.

Гітлерівці створили в Сокалі велике ґетто. Сюди також зганяли євреїв з сусідніх повітів. На 27 травня 1943 року тут зібрали 9500 чоловік. Частина їх померла з голоду, хвороб, через відсутність лікарської допомоги. Багатьох з них гітлерівці відіслали для знищення в Белзец, решту розстріляли в протитанковому рові недалеко міста.

У грудні 1942 року було створено ще два ґетто — у Великих Мостах і Сільці-Завонє. Кожне з них мало вміщати по 600 чоловік. 14 квітня 1943 року в лісі, що недалеко від с. Сілець, гітлерівці розстріляли майже 150 євреїв, а понад 600 знищили в урочищі Бабки (поблизу с. Борове).

Трагедія єврейського ґетто в Сокалі поки що добре не вивчена. Про неї годилося б сказати в майбутньому значно більше. Як і про юденрат і єврейську поліцію, що діяли в цей час у місті над Західним Бугом.

Tartakowski · Gość

"МИ У ВІЧІ СМІЄМОСЯ СМЕРТИ..."

Січень 1943-го круто змінив хід війни. Поразка під Сталінградом нестримно відкочувала воєнну колісницю третього Рейху назад. За кілька місяців арена бойових дій перемістилась в Україну. У травні 1943 року сокальський поет Богдан Стефанишин писав:

Хуртовина зближається люта,
Чути тріск скорострілів, гармат...
Горе, горе народові в путах,
Без героїв, без зброї, посвят!

Та час героїв і посвят наближався. Кожен, кого непокоїла доля України, робив свій вибір. Зробив його й Богдан Стефанишин. Він, як і ряд його однодумців з Сокальщини, записався в дивізію «Галичина». Вважав, що це формування стане згодом ядром збройних сил України, прислужиться в боротьбі за її свободу. Так думав і Роман Кашубинський, який у 1942-му став четарем легіону ДУН (Дружини українських націоналістів) і невдовзі загинув у бою з червоними партизанами в білоруських лісах між Вітебськом і Полоцьком.

Роман Кашубинський народився в с. Угринові Сокальського повіту, вчився в гімназії, Академії зовнішньої торгівлі, відтак працював у Львові та Варшаві.

Більшість молоді пішла іншою дорогою — в ряди УНС (Української народної самооборони), а також у ліси Волині, де формувались відділи УПА. Ще в жовтні 1942 року туди подався Василь Сидор — майбутній командир УПА-Захід.

У серпні 1943-го член ОУН, представник Служби безпеки Василь Макар (теж родом з Сокальщини) в своєму листі з Волині повідомляв, що УПА успішно воює на два фронти: проти німців і червоних партизанів, що йому часто доводиться бувати у боях, в яких уже впало чимало повстанців. В. Макар зауважував: «Небезпека на кожному кроці, але ми співаємо: «Ми у вічі сміємося смерти, а умерти прийдеться лиш раз...» [1] .

На Сокальщині все сильніше розгорявся рух Опору. Більшало відділів УПА, які мали назву УНС. Вони захищали місцеве населення від німців, польських аківців (Армії Крайової), червоних партизанів, які часто вдавались до грабунків, терору й різних провокацій.

Чимало шкоди завдали людям польські терористи, які закріпились у селі Острові, де мали значні запаси зброї. 29 березня 1944 року українські повстанці розгромили це угруповання. В бою загинуло 16 воїнів УПА і сотенний Тарас Онишкевич («Галайда»).

Велика підготовча робота велася в районі Угнова. Там ішов набір в УПА. До неї брали передовсім тих,

Там ішов набір в УПА. До неї брали передовсім тих, які колись служили в польській або червоній арміях. У Карівському лісі, зокрема на фільварку Вандзін, робили запаси продовольства. Його склади були в багатьох інших місцях. На території, що простяглась від Угнова на схід і захід, південь і північ, УПА встановила свою адміністрацію. Вона відкрила майстерню для пошиття чобіт воїнам, курси друкарок і санітарів. Під її контролем працювала ґуральня, що цілодобово виготовляла спирт для медичних потреб.

Весною 1944 року за допомогою поляків німці почали забирати в населення худобу. Щоб цьому запобігти, — відділи УПА на деякий час увійшли в Угнів.

У квітні 1944-го відбулося кілька боїв українських повстанців з німцями. В одному з них — на фільварку Вандзін — упівці втратили понад десять чоловік.

12 травня 1944 року Карівський ліс став свідком одного з найбільших боїв куренів УПА з німецькими прикордонними військами. Українськими повстанцями командував майбутній легендарний керівник збройної боротьби УПА на Закерзонні «Орест» (Мирослав Онишкевич)*. У цьому поєдинку гітлерівці були розгромлені і залишили на полі бою техніку і чимало вбитих. Курені УПА здобули великі трофеї — зброю, продукти, коней, одяг...

Скоро гітлерівці, деморалізовані поразками третього Рейху на фронтах війни, почали уникати подібних сутичок. Поменшало в них бажання проводити грабіжницькі акції в селах, які охороняла УНС. 10 квітня УНС успішно відбила німецький напад на село Комарів. Того ж місяця в Глухові і Боратині вона роззброїла групи німецьких жандармів.

Весною 1944 року відділи УПА розгромили більшовицькі диверсійні загони поблизу м. Кристинополя й с. Тудоркович.

Тим часом польське шовіністичне підпілля, яке кинуло гасло «От Замостя аж до Буга бендзє тиле чарна смуга», продовжувало палити села на Холмщині й знищувати українців.

На допомогу холмщанам вирушили з Сокальщини сотні юнаків. Багато їх не повернулося — полягло у боротьбі. Ворожнеча між українцями і поляками сягнула апогею. До її розпалювання найбільше спричинились гітлерівці.

Tartakowski · Gość

ОСТАННІ ДНІ ГЕРОЇВ І КРИЇВОК

У повоєнні роки тисячі сокальчан потрапили у списки місцевих райвідділів НКДБ і НКВС, які розробляли плани ліквідації українського національно-визвольного руху, депортації його родин і так званих «бандпособніков».

У боротьбі проти ОУН-УПА вони не гребували нічим. У хід пішов весь арсенал чекістських методів: організація провокативних груп, перебирання під воїнів Української Повстанської Армії, інспірування вбивств, шантаж, послуги зрадників і платних донощиків. Уже в кінці 1944-го і на початку 1945-го НКДБ-НКВС вдалося за допомогою облав і агентури значно зупинити на теренах Сокальщини і суміжних районів приплив у ряди УПА нового поповнення, знищити багатьох повстанців та підпільників і посіяти поміж людьми зерна недовіри і постраху. Ось коротка хронологія деяких подій, пов'язана з героїчною боротьбою і смертю багатьох сокальчан.

11 лютого 1944 року в с. Шиховичах відбувся бій українських повстанців з польськими партизанами. У ньому загинув Данило Микилита (псевдо «Очерет») — командир боївки сотні УПА Мар'яна Лукашевича («Ягоди»).

Данило Микилита народився 1923 року в селі Бутанах, студент. Наказом штабу Воєнної округи УПА «Сян» від 21 січня 1946 року йому посмертно присвоєно звання старшого вістуна.

Згодом через шістнадцять днів сотня «Ягоди» вступає в бій з польськими партизанами в с. Гурка. Він забирає життя вихідцю з Великих Мостів Андрію Рибіцькому — «Зенку», який мав лишень 19 літ і був учнем учительської семінарії в Грубешеві [1] .

«Очерета» поховали у с. Мінянах, «Зенка» — у Шиховичах.

У квітні 1944-го розпочалось переформування відділів Української народної самооборони на сотні УПА [2] і пристосування їх до життя і боротьби в нових умовах. На той час вихідці з Сокальщини вже воювали на всій території північно-західних українських земель, вступаючи в бої проти військ НКВС і більшовицьких партизанів, польських прокомуністичних формувань і АК (Армії Крайової) та гітлерівців.

Весною, 13 травня 1944 року, в криївці в селі Кордишів, що на Тернопільщині, підірвав себе гранатою разом з одним повстанцем начальник штабу* групи УПА-Південь Василь Процюк («Кропива»).

Василь Процюк народився 22 грудня 1914 року в селі Городиловичі Сокальського повіту. Був членом ОУН, служив у польській армії. В УПА перебував з початку її організації і становлення. Відзначився в боях у Гурбинському лісі.

23 квітня 1944-го один з боїв, який відбувся в Броневському лісі Березненського району, що на Рівненщині, обірвав життя Крайового провідника Служби безпеки на ПЗУЗ Василя Макара («Безрідний», «Сіроманець»).

Василь Макар народився 23 вересня 1908 року в селі Поториці, що неподалік Сокаля. В 1932-ому був арештований за приналежність до ОУН і поширення нелегальної літератури. З 1932 по 1936 роки перебував у польській в'язниці, керівник першого повстанського бойового відділу «Вовки» на північно-західних українських землях (1936—1937), організатор оунівських переходів кордону (1939—1941) [3] .

Весною 1944-го кулеметна черга гітлерівця смертельно скосила біля Радванецького лісу сотенного «Довбуша» [4] , якому не раз доводилось вступати у збройні сутички з каральними загонами фашистів, які грабували жителів Прибужжя.

Сотенний Павло Савчук («Довбуш») мав тільки 22 роки і був родом з села Копитова.

17 серпня 1944-го недалеко села Шпиколоси війська НКВС без особливих труднощів знищують відділ новобранців УПА, який вирвався з оточення в Пересопницькому лісі.

Восени того ж року енкавеесівці зненацька блокують на майже відкритому лузі Сілецький загін УНС, який на світанку перейшов Західний Буг і прямував на з'єднання з куренем школи УПА, що дислокувалась у лісах поблизу сіл Яструбичі і Волсвин. Загін був погано озброєний — мав лише один скоростріл, кілька автоматів та крісів і тому став відкритою мішенню для військ НКВС, які розсіяли його шквалом кулеметного та автоматного вогню, скосивши понад 20 чоловік. Частина повстанців зуміла прорватися на протилежний берег Західного Бугу, деякі потрапили в полон.

Багато хто вважає, що до такої розв'язки подій спричинилася зрада.

Один з учасників цього бою, мешканець с. Сілець Василь Троцько, згадує:

« — Зі Сільця йшло нас до Яструбич приблизно вісімдесят чоловік. Коли ми потрапили в оточення — почався сильний обстріл згори і з тилу. Мене тяжко поранили, і я пролежав цілу добу в кущах. Урятувався завдяки одній жінці, котра мене випадково побачила, коли гнала на пасовище корову...».

Восени цього ж 1944-го неподалік села Городиловичі форсує Західний Буг новосформований курінь УПА «Юрченка» (Левочка) і переходить у ліси Волині. Проте там його оточують війська НКВС. Починаються бої, у ході яких ворог застосовує авіацію й підпалює лісові масиви, де зосередились повстанці.

Курінь «Юрченка», який налічував до 1200 чоловік, розлетівся під час перших масованих ударів противника. Більшість повстанців упала в боях. Ті, яким удалося вирватися з енкавеесівського кільця, групами і поодинці добиратимуться додому.

Колишній воїн УПА Іван Сич, який був у курені «Юрченка» (мешкає в Сокалі), розповідає про один з епізодів цього бою так:

« —...Незабаром по нас почали бити міномети. Ми відступили під село, а з лісу вийшли більшовики, зав'язався бій. Не пам'ятаю, як довго він тривав, можливо дві-три години. З нашого боку почали замовкати кулемети і автомати. Патронів було все менше і менше. Командир нашої сотні розумів, що нас чекає загибель, і наказав відходити малими групами на захід, а далі — куди хто може. Ходили чутки, що нам мала прийти поміч, але її не було. Пізніше довідався, що це була зрада, а тим зрадником виявився курінний «Юрченко»».

Листопад 1944-го приносить ще одну втрату. В бою біля села Яструбичі смертельно поранили командира тактичного відтинку УПА «Ема» (Дмитра Пелипа) — учасника переможного бою проти великої кількості німців у селі Карові... Українська Головна Визвольна Рада згодом нагородить «Ема» посмертно Золотим Хрестом Бойової Заслуги І кляси за героїчну боротьбу проти окупантів. Після загибелі «Ема» командиром цього тактичного відтинку УПА став сотенний «Перемога» (Василь Василашко) — родом з села Завишні, що недалеко Сокаля.

У розпалі облав НКВС, які в грудні 1944-го паралізували село Рожджалів, гине чимало визначних упівців. Тут в одній з криївок, що знаходилась у садибі Івана Покотила, пішли з життя надрайонний референт Микола Дацюк, слідчий служби безпеки проводу району Лесь Бабський, секретарка Марія Лиховид та інші. Енкавеесівці забрали тіла вбитих повстанців, а також усе, що було в криївці, й повезли до Сокаля [5] .

Під час наступу сотні УПА на загін НКВС ворожа куля обриває життя її командира «Карпа» (Павла Пилипчука). Це сталося 21 грудня 1944 року на колонії Кузьмин, що біля села Модринець Грубешівського повіту.

Павло Пилипчук народився 1914 року в с. Новий Двір Сокальського повіту (за іншими джерелами — в Кристинополі). Похований в селі Угринові.

Наказом по штабу УПА-Захід ч. 18 від 1 березня 1946 року Павлові Пилипчуку посмертно присвоєно звання булавного, а наказом ч. 20 від 15 серпня 1946-го — звання поручника [6] .

Те, що причиною багатьох невдач і втрат була зрада, з'ясувалося дещо пізніше. Особливо великої шкоди завдавав українському підпіллю і повстанським відділам колишній курінний УПА «Юрченко», який таємно ввійшов у спеціальний провокативний загін, утворений у Сокалі за співучастю енкавеесівців-прикордонників і їх польських колег. До нього було залучено також декількох колишніх українських підпільників з Холмщини, які вирішили врятувати своє життя ціною зради і за послуги ворогові створити власне благополуччя.

Санітарка Українського червоного хреста «Ганя» (Ганна Мартишок), яка лікувала поранених вояків УПА, пише, що «юрченки», котрі разом з енкавеесівцями бушували по українських селах Закерзоння, часто розшукували і її. Вони добре знали багатьох українських патріотів і їх родини, місця знаходження криївок, підпільні квартири і видавали їх більшовикам [7] .

«Юрченко» вказав енкавеесівцям дорогу до місця перебування сотенного «Голуба» (Василя Пелеха) — родом з села Опільсько. «Голуб», якого карателі оточили в одній з сільських хат Шмиткова, завзято відстрілювався. Але його важко поранили і взяли непритомним.

«Голуб» був одним із тих, хто восени 1944-го інтуїтивно збагнув, що «Юрченко» спрямовує курінь на сумнівну дорогу. Саме тоді він повернув свою сотню від Західного Бугу назад, залишивши курінному лише одну чоту. А втім, щодо часу зародження зради є різні версії. Одні вважають, що вона була спланована заздалегідь, а історик ОУН-УПА Петро Мірчук пише, що «Юрченко» перейшов на службу ворогові після згаданого невдалого бою, коли потрапив у полон до енкавеесівців [8] . Натомість Володимир Левосюк («Роман») — член СБ у надрайоні «Лиман» ПІ округи ОУН, який родом з села Тудоркович, зазначає, що коли курінь «Юрченка» був розбитий, то «сам «Юрченко» з братом чотовим утекли». [9]

На той час Ш округа ОУН в Закерзонському краї мала два надрайони: «Лиман» і «Левада». Перший охоплював Сокаль, Белз, Угнів, Грубешів, другий — Влодаву, Холм і Білу Підляску [10] . Хоча більшість цієї території і відійшла до Польщі, проте по ній вільно пересувалися НКДБ і НКВС, які допомагали польському Управлінню громадської безпеки (УБ) та іншим формуванням в боротьбі проти ОУН-УПА.

Рука НКВС сягала з Сокаля доволі далеко. Це видно хоч би з розповіді Івана Яцини з міста Тарнобжеґ (Польща). Ось що він пише:

«...Арештувала мене 2. 04. 1945 р. в селі Ліски Грубешівського повіту група українських яничарів, які були на послугах сокальських енкаведистів, під проводом колишнього курінного Юрченка. Назбирали по селах біля 10 осіб. Після кількох днів віддали нас полякам до Кристинополя, а відтак до Грубешева і до Холма, де 21. 06. 1945 р. я був засуджений на смертну кару...

Підсудним номером один був Павло Палюшинський — ройовий УПА, спійманий в бою, де загинуло двоє москалів. Походив з села Боратина або Моратина біля Кристинополя... Засудили його також на смертну кару. На слідстві в Грубешеві був страшно побитим, хоч цього нікому не бракувало, в нього була нерухома щелепа. Коли прийшлося йому їсти хліб, то ломив по маленькому кусочку і впихав поміж недомкнені зуби, а відтак язиком в устах розтирав і пізніше ковтав...» [11] .

Ройового УПА Павла Палюшинського, як пише І. Яцина, розстріляли, а Іванові Яцині замінили смертну кару десятьма роками ув'язнення.

Проте підсудним «номер один» був не Павло Палюшинський, а Михайло Палюшинський, якого 2 квітня 1945 року разом з 28 членами Самооборони села Боратина взяли в полон радянські прикордонники [12] . Це сталося неподалік Шмитківського лісу, коли в критичний момент бійцям УНС забракло набоїв до кулеметів.

Спочатку енкавеесівці доставили Михайла Палюшинського до Сокаля, а потім передали своїм польським колегам. У Польщі його засудили до розстрілу. Проте виконати цього вироку не встигли — Михайло Палюшинський після нелюдських катувань помер у в'язниці.

А Павло Палюшинський — провідник ОУН Забузького округу загинув значно раніше — у серпні 1944-го. Під час арешту він намагався вирватися з рук радянських прикордонників і був поранений. Його поклали у сокальську лікарню, з якої однієї ночі Павла викрали українські повстанці. Проте врятувати Павла Палюшинського не вдалося. Був висн

Tartakowski · Gość

ЧЕРЕЗ ГОЛГОФУ ДО ВОЛІ

Вслід за Червоною Армією, яка у ніч на 19 липня 1944 року форсувала Західний Буг, на Сокальщину прибули війська НКВС. А невдовзі тут появилися райвідділи НКВС та НКДБ. Вони відразу взялися за пошук і вербування агентури, планування облав і виявлення загонів УПА та підпілля ОУН, а також тих, які не хотіли йти на фронт і переховувалися від призову в Червону Армію...

На початку серпня 1944-го в села Сокальщини вирушили перші групи так званих уповноважених від райкому КП(б)У. Серед них були також перебрані у цивільних енкавеесівці й чекісти, які ретельно вивчали ситуацію на місцях і проводили збори та «бесіди».

Мешканці сіл, навчені гірким досвідом більшовицької «демократії» 1939 — 1941-х років, вели себе на таких зборах доволі обережно і дипломатично, уникали гострих політичних питань і дискусій. Це в деякій мірі видно й з інформації уповноваженого, який З серпня 1944 року добирав актив на підмогу Спасівській сільській раді, а також переконував мешканців села, що, відповідно до звернення уряду всім учасникам УПА слід скласти зброю і прийти до влади з повинною [1] .

У цій інформації він, зокрема, писав:

«...При проведений собрания, а также в беседе с стариками мною отмечено очень внимательное слушание, один из стариков Дещица Онофрий сказал по смыслу такую мысль: факт обращения правительства и то что люди к нам приехали разъяснять, свидетельствуют о заботливом отношении к живым людям.

Воспроизвести дословно его выступление я не могу к. наречие местных людей еще не освоил...

В ночь, предшествующую моєму приезду в Спасов, в соседнем очень близком селе Первятичи произведено нападение и убийство советских офицеров. В беседах на различные темы, которые я проводил за все время подготовки к собранию, установлено, что между этими двумя селами имеются очень тесные связи и чувствовалось у людей замешательство и стремление отгородить себя.

Считаю, что с. Спасово в основном хорошее, но имеет отдельных людей, которые нелегально, но связаны с националистами...» [2] .

Спливе трохи часу, і це в «основному хороше» село недорахується 34-х родин, яких «визволителі» виселять на Урал... Вони спалять у Спасові також дві хати з невинними людьми [3] .

Подібне вчинять у жовтні 1944-го і «гості» з військової частини НКВС, які навідалися з Чорного лісу у мальовничий хутір села Сілець — Нежибір, що знаходився поблизу дороги, яка веде зі Сокаля на Львів. Спочатку вони мали сутичку з двома незнайомцями, які з якихось причин перебували на хуторі, а потім оточили Нежибір, підпалили його зусібіч, застрелили двох мешканок хутора — Марту Баглаєвич і Ганну Сковрон, а також поранили і потім добили дівчину Оксану Турко, котра почала втікати з палаючого хутора до села. Крім того, енкавеесівці стягнули з фіри і розстріляли жителя Сільця Григорія Дячишина, який віз додому сіно. Пізніше Нежибір пограбували, забрали худобу, свиней та птицю і повезли до місця своєї дислокації у Чорний ліс, що недалеко Великих Мостів.

Уже з перших місяців прибуття на Сокальщину карателі з НКВС встеляли свої дороги могилами, пожежами і руїнами.

В 1945 році розорена війною Сокальщина почала знемагати від великих контингентів (обов'язкової здачі хліба, м'яса) і грошових податків, які було накладено на господарства. Різні агенти і уповноважені ходили в селах від хати до хати і буквально виривали у людей останні гроші. Часто робили це за допомогою погроз і шантажу. До збору позики Сокальський райком КП(б)У залучав передовсім комуністів і комсомольців.

Тих селян, які були більш-менш заможними або мали покриті білою бляхою хати, стодоли чи хліви, називали куркулями і зачисляли до «класових ворогів». Вони, як і сім'ї, в складі яких були оунівці, що перебували на нелегальному становищі, автоматично ставали жертвами більшовицької експропріації і виселень за межі України.

Чимало неблагонадійних і «класових ворогів» знайдуть карателі в селі Перв'ятичах. 27 жовтня 1947 року загони спеціального призначення виженуть їх з рідних домівок і доставлять вантажівками на залізничну станцію «Сокаль», аби загнати у товарні вагони і вивезти якнайдалі від України. За подібним сценарієм розвивались події по всій Сокальщині.

Виселивши найбільш свідомих і заможних селян, забравши в них землю, реманент, коней і худобу, нова влада створила сприятливіший ґрунт для організації колгоспів і обмежила можливості для дій оунівського підпілля і останніх відділів УПА. В січні 1948 року секретар Сокальського райкому КП(б)У Гончаров повідомляв Львівський обком партії: «В селах Перв'ятичі, Копитів, Тартаків створені великі ініціативні групи і зараз у цих селах працюють комуністи, які ведуть відповідну роботу, щоб перетворити ці ініціативні групи в колгоспи» [4] .

З перших повоєнних літ Сокаль був центром порівняно невеликого району. Його територія внаслідок різних адміністративних поділів становила тоді 675 квадратних кілометрів (тепер 1500 кв. км), у які входило 42 800 гектарів орних земель. З 1944 року до новоутвореного Великомостівського району прилучили такі села, як Сілець*, Волсвин, Глухів, Ванів, Городище, Межиріччя [5] та інші, які перебували в його складі до 1959 року.

Белз з довколишніми населеними пунктами та Кристинопіль, що належали до Сокальщини, уряд СРСР передав Польщі. Це села Будинин, Витків, Вижлів, Ворохта, Винники, Городище Варязьке, Гільче, Хохлів, Довжнів, Жнятин, Костяшин, Ліски, Лівче, Миців, Махнівок, Осердів, Переводів, Сулимів, Тушків, Хлоп'ятин... За період збройної боротьби між поляками і українцями вони були майже знищені. Всіх українців, які мешкали на території сокальського Закерзоння, виселили. До цієї операції в значній мірі спричинилося підписання 11 лютого 1945 року Ф. Рузвельтом, В. Черчілем та Й. Сталіном офіційного комюніке, згідно з яким кордони Польщі мали проходити по лінії Керзона з відхиленням у деяких районах на 5-8 кілометрів на користь Польщі. Зі земель, які дарувались ПНР, пропонувалось так зване добровільне виселення на терени УРСР.

Особливо важко проходила депортація українців з Угнова. В березні 1946-го частину їх виселено на Тернопільщину, інших — до Львова та його околиць.

Під час виселення, як згадують очевидці у книзі «Угнів і Угнівщина» [6] , до вантажного вагона вміщали по 4-6 родин. Одного дня на станцію привезли половину мешканців Угнова. Та поїзд не приходив. І люди з дітьми, стариками та хворими сиділи просто неба серед сніговиці... «Так тривало, — йдеться у спогадах,— кілька тижнів. Сліз, лементу, плачу — не дається описати...».

Під акцію виселення в 1946 році не підпадали лишень змішані польсько-українські сім'ї, або ті, хто переніс свою метрику з церкви в костел і перейшов на римо-католицьку віру.

Для депортації українців Сокальщини часто вибирали релігійні свята, коли всі були вдома. Село Опільсько та деякі інші почали вивозити у Великодню суботу 1946 року. Спочатку його оточило польське військо. Вулиці села заблокували авта-студебекери з кулеметами на кабінах. Тих, які не хотіли збиратися і виїжджати, польські жовніри били... На машину вантажили речі кількох сімей і разом з їх власниками відвозили на залізничну станцію «Сокаль», де люди впродовж двох тижнів терпіли від холоду, голоду і грабіжників-поліцаїв. які поселились у монастирі бернардинів.

Житель села Опільська Теодозій Іванюк, який бачив і пережив ці жорстокі дні депортації, розповідає:

«І сьогодні сльози появляються на очах і серце стискається від болю, як згадаєш ті страшні часи... Після виселення Опільсько було пограбоване, всі засоби виробництва вивезено в Польщу, село — спалено. Залишились тільки церква, школа і плебанія. Цегляні будівлі були розібрані, бляшані покриття і цегла відправлені у Польщу. Всі 10 літ на Тернопільщині, куди нас переселили, ми були під наглядом НКВС та НКДБ».

Під час депортації чимало українців Сокальщини померло.

Цьому свавільству, що чинилося за сценарієм Москви і Варшави, протистояла Українська Повстанська Армія. Обабіч лінії Керзона, що розділила Сокальщину, вона вела жорстокі бої з польськими військовими формуваннями, МО (Міліцією обивательською), НКВД... 15 листопада 1945 року відділ УПА, який очолював Ярослав Пашкудський, напав на залізничну станцію «Сокаль» і перешкодив вивезенню українців до СРСР Згодом за цей рейд, а також за командування відділом УПА, активну участь у партизанському русі Опору рослав Пашкудський поплатився життям. 26 квітня 1946 року люблінський суд виніс йому вирок смерті, який виконано 28 травня 1946 року в м. Холмі. Та боротьба тривала.

У травні 1947-го розпочалась акція «Вісла», що також несла сльози і кров, смерть і спустошення. В тому ж Угнові, де корінне українське населення становило в різні періоди від 85 до 95 відсотків, появились польські вози, на які мали вантажити майно виселенців. Та не так вони допомагали, як грабували...

Всі угнівці, яких виселяли в 1947-му, одержували букву «W», що означала «виєдлєнєц». Власники напису «W», яких депортували на західні так звані «зємє одзискани», одержували, як правило, найгірші помешкання. Тих, які зуміли ці хати і обійстя більш-менш гарно впорядкувати, переселяли повторно. Але на ще гірші господарства.

Під час акції «Вісла» усіх «неблагонадійних» і підозрюваних українців кидали до слідчої в'язниці м. Томашева, а відтак — до одного з відламів «Освєнціму» — концтабору «Явожно», що недалеко Кракова. Туди потрапило чимало священиків, ув'язнених згідно з таємним указом. У концтаборі «Явожно» загинуло 162 особи. Ціла низка з них — уродженці Сокальщини. Впродовж 1944 — 1956 років було засуджено на смертну кару, страчено і померло у в'язницях Польщі майже 60 українців Сокальщини [7] . Цей мартиролог, звичайно, не повний.

Санкціонована Москвою операція «Вісла» мала вибити ґрунт з-під ніг УПА і позбавити її життєвої бази. Цього врешті було досягнуто. Міста Кристинопіль, Белз, Угнів, села Варяж, Угринів, Хоробрів, Себечів, Опільсько та чимало інших опустіли. Багато будинків у них згоріли або були (руйновані. В Угринові з 320 хат залишилось не більше 45 [8] . На місцях таких гарних сіл Сокальщини, як Безеїв, Городиловичі, Гора, Клюсів, Маджарки, Іваньки, Печигори, Корків, Павловичі та інших залишилися тільки руїни і згарища. Ці знищені села не відновлено й досі.

Для більшовицьких «спеців» з виселення людей появилася укінці серпня 1950 року нова робота — ліквідація хуторів, які на Сокальщині мали 301 двір. Тут протягом двох літ вирішили зселити усіх їх жителів у села.

Про те, як це рішення, наприклад, виконувалось, розповідають деякі документи. В одному з них йдеться:

«По состоянию на 1 декабря 1950 года сселено 90 дворов, но на новом месте восстановлено только 8 домов. Остальные 82 дома развалены, но на новом месте не восстановлены и семьи поселены в чужие жилплощади. В числе разваленых домов имеются государственные дома, конфискованы в граждан, убывших в Польщу, которые подвергаются разграблению» [9] .

Для того, щоб хоч трохи заспокоїти людей, вигнаних з хуторів Сокальщини, рекомендувалось «провести широкоразьяснительную работу о выгодности сселения» [10] .

З 1939-го по 1950 рік Сокальщина зазнала величезних людських втрат, які сягнули ЗО відсотків від загальної кількості населення. В Сокалі, інших містах і селах було майже повністю знищено національно-провідні сили. Ліквідовано греко-католицьку церкву. Чимало священиків було виселено. Деякі не&#

Bond

nasi przodkowie, krewni i znajomi

nasi przodkowie, krewni i znajomi.
Home.
O nas.
Galeria.
Poszukiwania.
Polecane strony.
Forum.
Usługi i Oferty.
Kontakt ...

[link widoczny dla zalogowanych]

[link widoczny dla zalogowanych]

Video-Lux

Film o Sokalu i okolicach na DVD dla Ciebie
"Sentymentalna podróż do krainy ojców"

Filmy historyczno-krajoznawcze:

[link widoczny dla zalogowanych]
[link widoczny dla zalogowanych]

Sokal k/Lwowa - intro do filmu:
[link widoczny dla zalogowanych]

Sokal k/Lwowa -cerkiew pw. św.Piotra i Pawła:
[link widoczny dla zalogowanych]

Zabuże k/Sokala - cerkiew pw. św. Michała Archanioła:
[link widoczny dla zalogowanych]

Na filmie dvd (w wersji turystycznej) 70 minut poświęcone jest zabytkom i rozmowom z Ukraińcami
na tematy historyczne w miejscowościach : Sokal, Zabuże, Tartaków i Komarów.

Koszt płyty DVD = 30 zł wraz z kosztami wysyłki (przy przedpłacie na konto autora) .

Zamówienia proszę składać pod adresem: [link widoczny dla zalogowanych]

lub telefonicznie: 94-340-60-06

Sokal

Koszt płyty DVD = 30 zł wraz z kosztami wysyłki (przy przedpłacie na konto autora)

Zamówienia proszę składać pod adresem:

sokal2@wp.pl

lub telefonicznie:

94-340-60-06